Исповедь звабника

Так вже сталося зі мною -
    Я люблю життя.
Та не вірив зовсім
    У різні почуття.

Із жінками тішився.
   Та любов лиш грав.
І до жодної із них
   Почуттів не мав.

З легкістю міняв їх
   Бо байдужим був.
Ними не цікавився.
   Кинув і забув.

Тільки доля і мані
   Копняка дала.
Із такою як і я
   Жінкою звела.

Пристрасна,  прекрасна,
   А жалю не знає.
Зваблених чоловіків
   З легкістю кидає.

А мене, як на біду,
   Вперше зачепило.
Серце, ніби не моє,
   Билось, тріпотіло.

То у жар то в холод
   Без кінця кидає.
Як її не бачу поряд
   Кисню не хватає.

А вона пішла зі сміхом,
   Як колись я сам.
На собі тепер відчув,
   Що робив жінкам.

Задихаюсь і тремчу
   Геть не можу спати.
Як же тяжко людоньки
    Брехуху кохати.

Знаю – підколодна
   Іноді огидна.
Та мені лише вона
   У житті потрібна.

Думав, що любові
   Просто не буває,
А вона мене тепер
   Всюди настигає.

Носаками в серце
  Б’є без перестанку.
Весь вогнем палаю
   З вечора до ранку.

Знаю тепер по собі,
   Як воно буває
Коли ти кохаєш,
   А інший лиш грає.

Не топчіть чужу любов,
   Щоб горя не знати.
Щоб і вам не довелося
    Бездушних кохати.