Леонид Филатов. Деда погоди

Дідусю зачекай.
Той клятий рік, що вкрався в часу лет
в лікарні, іноді, сповзав я з ліжка,
згрібав свої хвороби і задишки
і рихтував скарлючений скелет.

І вкравши себе в медсестер чутких,
вже ніздрями вловивши запах волі,
тікав я до своєї внучки Олі
туди де гул життя ще не затих.

Ми з Оленькою йшли в дитячий парк
там до любимих гойдалок спішили
глушили сік, пломбір без міри їли,
дивились на гуляючих собак

Атракціонів там лиш вибирай.
та день кінчався, сонце догорало
І Оленька томилась, відставала,
і хникала: «дідусю зачекай»

Зберігши вражень в пам’яті розмай
вертавсь у лікарняні стіни голі
та й там знов чув тоненький голос Олі:
«Ну трішки, ще дідусю зачекай.»

І я чекав, чекав що було сил,
а на сусідніх ліжках не чекали,
марніли, чахли, світ цей покидали.
ніхто їх зачекати не просив.

Як біль такий, що вже здається край,
я бачу наче прямо через поле
до мене мчить моя маленька Оля
і чую крик: «Дідусю зачекай.»

І я чекаю,  вірю  біль мине
іще стерплю любу здається муку,
поки маленька Оленька за руку,
на цьому світі держить ще мене.


Деда погоди.

Тот клятый год тому уж много лет.
Я иногда сползал с больничной койки –
сгребал свои обломки и осколки
и свой реконструировал скелет.

И крал себя у чутких медсестер,
ноздрями чуя острый запах воли,
я убегал к двухлетней внучке Оле
туда, на жизнью пахнущий простор.

Мы с Олей отправлялись в детский парк,
садились на любимые качели,
глушили сок, мороженное ели,
глазели на гуляющих собак.

Аттракционов было пруд пруди,
но день сгорал и солнце остывало.
И Оля уставала, отставала
и тихо ныла: деда, погоди.

Оставив день воскресный позади,
я возвращался в стен больничных голость,
но и в палате слышал Олин голос:
дай руку, деда, деда, погоди…

И я годил, годил сколь было сил,
а на соседних койках не годили,
хирели, сохли, чахли, уходили,
никто их погодить не попросил.

Когда я чую жжение в груди,
то вижу, как с другого края поля
ко мне несется маленькая Оля
с истошным криком: «дедааа! погодии…»

И я гожу, я всё ещё гожу
и, кажется, стерплю любую муку,
пока ещё ту крохотную руку
в измученной руке своей держу.

© Леонид Филатов, 2001