Без зайвих слiв

Я зберу себе з мільйона уламків - зітру ту сльозу, що впала в пітьмі.
Хай кажуть: «чоловіки — без останків» - та біль однаковий — тобі і мені.
Я більше тебе не шукатиму вперто серед пожовтілих, мов світ, полотен.
Хай спогад поволі стихає - мій крок віддаляється в тінь самоти.
Нехай відболить і тихо затихне усе, що тримав я між серця і стін.
Не гнатимусь більше за ніжним тілом
Не маритиму голосом в тиші ночей.
І більше не писатиму про наболіле - про все, що тримав у душі між речей.
Я перестану шукати у нотах твоє ім’я, що звучало в мені.
Я більше тобі не відчиню двері у серце на крок твій назустріч не стану іти.
Без зайвих пояснень, без втрат і істерик я просто зникну з твого життя назавжди.
Нехай ім;я твоє згасне у спогадах кволих розтане, як подих холодний в імлі.
І відпущу тебе тихо, без крику , неначе відпускають останній димок.
Я зберу себе знову — по подиху, і по лику - і стану для себе нарешті живим.
Та образ твій ще оселився глибоко мов тінь, що ховається в тиші бетонних стін.
Та я відпускаю — спокійно й високо - усе, що тримало мене до руїн.
Я зберу себе — поволі, без крику , з уламків надій і згорілих мостів.
І стану живим — не для спогаду й звику , а просто для себе. Без зайвих слів.