Дитячi спогади- автобiографiчна розповiдь -

Хочеться розповісти про дитячі враження, що залишилися зі мною десь із чотирьох і, мабуть, до шести рочків. Я не буду змінювати імен та прізвищ — інакше що то за автобіографічна розповідь?
Було це на початку шістдесятих років минулого сторіччя. Моя родина складалася з бабусі Клавдії, дідуся Івана Фомича, матусі Ніни (вона була старшою донькою), потім ішла Антоніна, трішки молодша за маму, яка вже не проживала разом із батьками, а за нею — Володя. Він був для мене як старший брат, бо на дев’ять років старший, і був із близнюків, та його братик помер. Потім уже йшла наймолодша мамина сестра Тамара. Ось таким складом ми жили в Новій Водолазі Харківської області.
Родина була небагата. Хатина на той час — зовсім як з етнографічного музею: чисто українська сільська хата ХІХ сторіччя. Стояла вона, як мені здавалося, на величезних каменях, була під очеретом, із призьбою, над якою нависав навіс — подовжувач стріхи, що підпирався кількома стовпами. Вздовж хати росли кущі дикої смородини — рибіс, які мені здавалися густими та високими. Вони відділяли двір від городу, що йшов униз до лук, де було завжди сиро, бо били ключі, а в кінці городу була копанка з чистою, прозорою, холодною й смачною водою.
Город був великим. По периметру росли соняшники, кукурудза, а на самому городі — і буряки, і картопля, і морква, цибуля, огірки, помідори — усе, що треба було великій родині. Город пололи разом та залишали щирицю, бо тримали порося. Пам’ятаю, дідусь часто казав: — Яковичу (він так люблячи мене називав), піди з Володею нарви щириці поросяті! І Володя теж із братньою любов’ю казав: — Ну що, Лесику, пішли нарвемо щириці!
Ми приносили ту щирицю поросяті, яке з задоволенням хрюкало та їло. Такі милі хвилини дитинства. Пам’ятаю смак бабусиного пісного борщу з квасолею та кількою в томатному соусі! Як це було смачно, коли, здавалося, зробив велику роботу, яку доручив дідусь.
Що бабуся, що дідусь були дуже лагідні, добрі, щирі. Я мало пам’ятаю бабусю, але для мене вона була красива, добра,чорнява українська бабуся. У нас у сім’ї розмовляли тільки українською мовою — не літературною, звичайно, але настільки, наскільки дозволяв харківський діалект.
Коли підходила осінь, різали порося. Мене, скоріше за все, кудись відводили, щоб я не чув крику бідної тварини. Але пам’ятаю запах розпареної тушки, коли її обсмалювали соломою. Потім промивали кишечки, щоб зробити домашню ковбасу, та кендюх (шлунок). Я не знаю, чим його наповнювали, але пам’ятаю, що він висів у сінях до самої Паски, пахнув часником, і так кортіло відрізати шматочок. А коли вже на Паску розгівлялися, він мав вигляд вітчини.
М’ясо коптили вишнею, робили солонину. Бабуся закривала вишневі й абрикосові компоти, а ще квасила в спеціальній горизонтальній діжці яблука та кавуни. Які ж ті яблука були смачні — з газком… А картопля, яку пекли в багатті після спалення сухого бур’яну та залишків городини, була, мабуть, найсмачніша, яку я колись їв.
А тепер — про саму хату. Вона завжди була побілена, з підводом призьби чорним кольором — мабуть, крейдою із сажею. Мала охайний вигляд.
При вході — темні сіни, де ,як я вже казав,висів кендюх. На дверях були ручки зі щеколдою: коли натискаєш зовні на важіль, зсередини підіймався запор.
Зліва стояла драбина на горище, але мені так і не пощастило там побувати. Зате прямо були двері до захатника. О-о-о, це була для мене таємна кімната — зі своїм запахом та різними цікавинками. Пам’ятаю дві картини, намальовані кимось у національному стилі. На одній — озерце, по якому пливуть лебеді, і хлопець у човнику збирається пристати до берега, де стоїть хатина, схожа на нашу, біля якої ростуть високі явори, видно трохи тину. Іншу пам’ятаю гірше — лише козака в червоних шароварах із оголеною шаблею та торсом. Стояли там і кілька скринь, що в них було — не знаю, але таємничість цієї кімнати мене завжди вабила.
Праворуч  з сіней— двері до кімнати. За півтора метра від входу зліва, починалася піч. Кімната була як сучасна студія: піч розділяла простір на сектори й обігрівала весь цей простір. За нею стояла розкладушка та ще якесь ліжко, з якого я якось упав просто в дідовий валянок і так продовжував спати. Спали й на печі. Підлога була глиняна — долівка, яку у вихідні поновлювали, розводячи глину.Стіни білені крейдою
Електрики в хаті тоді ще не було, і Тамара робила уроки при керосиновій лампі. Увечері, коли всі збиралися, я робив свої «виступи»: перевертав табуретку, як трибуну, і щось промовляв, удаючи оратора, або переодягався в «тьотю Мотю», натягуючи мамин чи дідусів одяг. Було бідно, але весело.
У ті часи всі захоплювалися радіо, і Володя зробив детекторний приймач, який ми слухали через навушники. Потім підвели електрику, і перший люмінесцентний світильник у хаті теж зробив Володя.
Дідусь працював у нічній охороні, а вдень шив чоботи.Я не знаю, настільки  це було в ті часи безпечно,бо це ж вважалось ..,але чоботар з нього був відмінний. Він кроїв і шив хромові чоловічі чоботи. Колодки були дерев’яні, матеріал — натуральний. Підошва — шкіряний чепрак на осикових гвіздках із прошивкою суворою просмоленою ниткою. Я сидів біля нього, допомагаючи чим міг.Звичайно ,щось таке,як обрізати гвіздки ,він не довіряв,бо це ж ніж,а щось легеньке- за любки.А головне — всю роботу дідусь робив із піснею, тихенько співаючи собі під ніс. Чоботи виходили красиві, високі, навіть із рипом.Я допомогав їх натерти до блиску.
Потім дідусь лягав відпочити перед нічною зміною, а я сідав біля вікна,поки всі займалися своїми справами й чекав матусю, яка мала прийти з поїзда з Харкова. До станції було хвилин сорок ходи. Електричок тоді ще не було в наші краї, тепловози чергувалися з паровозами — зі страшними велетенськими колесами, чорним димом та хмарами пари. Я вдивлявся в дорогу, чи не йде мама по мосту, чи не спускається стежкою до лук,а там через город і в двір.
Так тривало моє тихе, тепле дитинство, аж поки одного ранку все не рухнуло. Я прокинувся від суматохи, плачу, відчаю. Бабуся рано-вранці одягла свою найкращу сукню, вийшла з дому в бік ставка і… більше не повернулася.
З цього моменту почався крах усього.
Я мало знаю про бабусин рід. Дівоче прізвище, здається, було Карбань. Знаю, що рідня  її була велика, але не родичалися.Були сестри та брати, один  з яких мав звання професора,та навіть викладав в одному із вузів Харкова.Також,я не знаю нічого і про дідусеву рідню.Яка теж була не мала.Тільки прізвище  Кузьоменский,що ймовірно,мало якісь ,можливо,польські коріння.
Після смерті бабусі все пішло шкереберть. Дідусь зійшовся з жінкою,яку моя рідня не сприйняла,почалися свари.Хоча для мене бабуся Шура,була теж доброю,лагідною,душевною людиною.Потім,з чиєїсь подачі зникла й наша етнохатина. Усе розлетілося, роздробилося, а залишилися тільки світлі спогади — про теплі відносини, доброго, лагідного дідуся й бабусю, про те, чого вже ніколи не повернути… Нехай їм всім хмаринки будуть пухом від моїх спогадів.

*
Фото з интернету,та максимально приближене до оригіналу вигляду хатини




22.02.2026