Я i вiтер

За мотивами вірша Бориса Губермана “Я и ветер”

О, ці блакитно-сині небеса!
Трава зелена
і піщаний берег!
Бентежна хвиля – моря дивина,
І вітер плаче, наріка на жереб.

Як зрозуміти вітру таїну?
У нього є, мабуть, свої причини.
Та я стою, дивлюся вдалину
І думаю,
міркую без упину.

Він стільки літ з кручиною живе!
То виє,
то ридає від печалі.
Сприймає втіху байдуже, гуде,
Втрачає спокій,
скаржиться дедалі…

Зриває від безвиході пісок,
Жбурляє в очі,
потім гірко плаче,
Розмотуючи бід своїх клубок…
А море слухає
його жалі терпляче.

На те він вітер –
вити без причин,
Чи, може, безнадія серце крає?
Чи п’є , як я, думок гіркий полин
І Бога про важливе щось благає.

Я теж, як хвиля,
б’юся у собі
І маю тайни в серці, як і вітер.
Та вітру легше – стихне уночі,
Моя ж душа
від побивання мліє…

Ні, не слабка я!
Стримую свій біль!
І справ багато маю!
Ціле море!
Не поспішаю, наче рак, на міль!
Хай вітер плаче,
а мені – негоже!..


Оригінал:

Я И ВЕТЕР

Ах эти голубые небеса,
Зелёная трава,
Песчаный берег
И эта бьющая тревожная волна,
И ветер будто плачет и не плачет.
Понять о чём он, впрочем, невдомёк,
У ветра свои тайны и причины,
Но я стою и слушаю кручину,
С которой он живёт уж столько лет.
То взвоет он,
Кому та боль нужна?
То плачет от тоски и от печали,
А мы все в должниках:
Утешить надо,
Но как, прости,
Неведомо пока.
От безысходности он пылью в глаз летит,
От безысходности он в вое западает,
Потом провал,
Потом он горько плачет,
Усаживаясь прямо на траву.
Надежды,
Что утрачены навек,
Нато он ветер плакать беспричинно...
Так и со мной,
Я знаю ту кручину,
Я как волна,
Я вечно бьюсь в себе.
Мы носим тайны,
Каждый о своём,
Но ветру проще:
Он - ослабевает,
А у меня душа вовсю болит,
А боль моя во мне не утихает.
Но я не слаб,
Держусь,
Себя храню,
Есть море дел,
Я берег оставляю
И ухожу в себя,
Про ветер забывая,
Пусть он наплачется,
А я уж как-нибудь.

@Борис ГУБЕРМАН
21.02.2026