Прийшов я до Бога о пiзнiй порi

Прийшов я до Бога о пізній порі.
Вже сонце схилилось до долу.
Приніс за плечима гріхів тягарі
І в серці незцілені болі.

Спитав я у Бога: Чого поваливсь,
Новітнім стовпом Вавилону
Палац той, що разом здіймали у вись
Під стягом криваво червоним.

Ми вдень і вночі будували свій дім,
Забувши про сон і дозвілля.
Знаходили долю в тяжкому труді,
Був вільним той труд і невільним.

Міцнющий у стіни вкладали бетон,
Вгиналися рейки і шпали,
Як йшли ешелони з мільйонами тон
Граніту, цементу і сталі.

Рожевим туманом часів золотих,
Манили нас сни кольорові.
Чого ж бо забракло в тих стінах товстих?
І чую, я грішний, – Любові!

Так,Господи, хто ж ми? Народ – моноліт,
Чи спомин гіркого причастя.
Що б’ємся в нестямі мов риба об лід,
Об скло задзеркального щастя.

І що ми за плем’я, що в пісні своїй
В священну єднання хвилину
Не щастя бажаєм нужденним собі,
А тільки для ворога згину.

Хто ті вороги наші? Що за одні?
Яке нам копають провалля?
А може в бездумній подобизні злій,
Нас бачить криве задзеркалля?

Чи довго стоять нам обабіч межі?
Обдуреним  долею злою.
Чим душу свою укріпити, - скажи?
І чую, я грішний, – Любов’ю.