Ти кажеш, що любов нема

[він]
Ти кажеш, що любові нема.
Так не бува — я не повірю.
Ти ховаєш сяйво душі.
Чому замкнула ти ці двері?

Впусти її — вона ж кричить,
Вона у клітці знемагає,
Вона у небо так хоче летіть.
Хай летить вона, хай співає.
Відкрити двері — ну, чи що?

[вона]
Відкрита двер була там…
Та ключ зламавсь і загубився.
І майстра не знайти — хоч впади,
Щоб вирвать душу, що згубилась.

Моя душа в своїй темниці
Вже звикла зовсім сама бути.
Їй не потрібні світу світлиці,
Вона з тих пір — як сльоза в муті.

[він]
А може, просто Маргарита
Не хоче згадувати світ,
Де їй колись було відкрито,
Де мріяла прожити 100 літ?

Чи досі не може простити,
Що світ жорсток і повен зла?
Та кожна мить це мусить вчити —
У кожній миті біль і зламані крила.

Народження, смерть, втрата,
І знов — себе віднайти.
Чого боїться Маргарита?
Себе, мене, світів пустих?

[вона]
Я не Маргарита — ні…
У неї хоч душа була.
Я тільки тінь в чужому сні,
Крик без обличчя, без тепла.

Я розчинилась у цім болі,
Розтратила любов до краю.
Мій жереб — плач в чужому полі,
Душа моя за стіною грає.

[він]
Не вірю. Я в соте скажу:
Ти все ще жива — це значить,
Душа жива, хоч і вві сні.
То, може, поцілунок розбудить?