* * *
Сміялось сонце… А тепер – зима.
Душа, як скрипка, в тиші обірвалась.
Була ти сяйвом – й світла вже нема,
Лиш тінь німа на пам’яті зосталась.
Я кликав весну в замкнені сади,
І зорі розстеляв попід дівочі ноги…
Та розійшлись, мов у ріці сліди,
Наші зчужілі вже, далекії дороги.
Самотність й зрада увійшли без слів,
Сіли край ліжка в сукні із туману.
Я так кохав… я так тебе любив! –
Тепер п’ю зварену у підступі оману.
Лети, мій сум, як лебідь, в вирій мрій,
Хай туга від розлуки серце відпускає…
Але в душі – лиш вітру дикий вій
І пустка, що в тобі надію розчиняє.
Павло Гай-Нижник
15 лютого 2026 р.
Смiялось сонце... А тепер зима...
© Copyright: Павло Гай-Нижник, 2026
Свидетельство о публикации №126021600969
Свидетельство о публикации №126021600969
Рецензии