Псиця

Хто у хаті за пана? Хто мостить своє шитво
Кольорів небезпечних з початку Землі й понині
На терени епохи? Братів нацькувавши двох
На одному дворі, – чи не радісно Господині?

Що збудовано мури і ґрати, що скрізь пала
Перелякане людство, від гніву відтак займисте,
Після спалення з котрого стрімко тече смола
І твердіє ціпкими сльозами в Її намисті. –

У Її ланцюжку... Бо зірвалися з нього лють,
Вража ненависть кревна, різня і самці пихаті,
Що заповнили двір, по вишневому саду б'ють
І знеславлюють ліжка чужі... — Хто за пана в хаті?! –

Чорна постать жіноча, що лиже тіла вогнем
І гаптує "хрестами" по всесвіту рани марні,
Заселяючи горем вишневий, рясний Едем,
А собачими будками – поверхи тої псарні,

До якої Керманичка прагне з останніх сил.
Бо злітають до неба замучені душі вранці;
Бо бійцями застелено рідний, родючий схил.
Хто у хаті за пана? – Очільниця, Бог чи бранці?

Тиша суне у відповідь... Скиглять мої рядки,
Бо слова зупинити не в змозі кашлату зграю.
Хоч би як я не лаю співучістю рим гладких,
Ти затявкуєш, Суко! Я далі себе картаю –

Неупізнана, млява. Та ні, не пишу дарма
Та у вірші своєму сама я собі – за пана.
То й продовжую: Господи, звіра лиши керма,
Бо виходить на світ з-під пера гавкітня погана

І вилазять на осуд, хто задніх овець пасе...
А відтоді, як Небіж мені беззупинно сниться,
Дорікаю весь час і кляну я тебе за все:
Геть з надвір'я, Війна, на ланцюг повертяйся, Псиця!

Зачекаю... А поки зневірена я, слабка
І в катівні тримається посту знайомий Вишній.
Бо зростає й надалі зневірря мого садка,
А в Едемі моєму, в садибі надії пишній
Зголоднілі собаки згризають зимову вишню.

15 лютого 2025р.