Цикл про украiнськi обереги й cимволи

Олена Гешко: вірші про українські обереги і символи

Мамина хустина
               
Мамина хустина щира, наче доля,
У житті моєму милий оберіг.
Мамину хустину по житті з собою
Я несу, як цінність, через сто доріг.

Матінко-голубко, Вашими руками
Огорта невпинно хустина мене.
І нехай дороги між нами роками,
Та тепло в хустині – вічне, неземне.

Мамину хустину накину на плечі,
Пісню заспіваю щиру для душі.
Матінко, Ви – поруч, голубко сердешна,
Хоч між нами довгі осінні дощі.

Дякую, матусю, за хустину Вашу,
За життя і ласку, за любов й добро.
Хай життя достатком сповнить Вашу чашу!
Відсахнись від неньки ти, сива журо!
;
Вишиванкою стелиться доля

Вишиванкою стелиться доля
Поміж весен нових яскравих.
Світ навколо – дивне роздолля,
І до всього мені є справи.

Доторкнусь до вишневого цвіту,
Пелюстками засиплю в душу,
Позбираю друзів по світу,
Вишиттям ніжним їх зворушу.

І голубкою в небо полину:
Для усіх мир вимолю в Бога.
І сльозинку, немов перлину,
До матусі несу... Дорога

Хай мене зустрічає знову.
Вишиватиму долю звично.
З мамою поведу розмову,
Адже теми у нас є вічно.

Калина
Калини кущ у мами під вікном
Багряно мерехтить поміж тумани.
Земля навкруг заснула мирним сном,
Обсипались горіхи і каштани.

Зима вже скоро стане на поріг,
Морозним вітром вдарить землю в груди.
Пташкам тоді – калина на порі:
Краса і їжа, далі – будь що буде.

Гортаю стиха сторінки життя:
Калина знов багрянцем розцвітає.
Мої думки пролинуть крізь буття
І розіб’ються у чужому краї.

Калини кущ у мами під вікном
Немов кохання й щастя оберіг.
Вірші в душі, мов молоде вино,
Ну а на скронях – літ прожитих сніг.

Чекання

І знову день погас,
Засвітять зорі ніч...
Матуся жде всіх нас –
Як завжди, звісна річ.

У пічці он вогонь –
Клекоче, жебонить.
Від маминих долонь
Вязання вже тремтить.

Гачкує, як завжди,
Обновки для дітей,
Та погляду ніяк
Не відведе з дверей.

Пора, давно пора
Додому всім прийти,
Щоб не блукать в дворах,
Допізна не тягти...
***
Хлібина на столі давно,
Вогонь тріскоче, б'ється в піч.
Матуся вигляда в вікно:
Спішіть додому, дітки! Ніч!


А весна вже в путі…

А весна вже в путі. На розпутті
Поміж мрій, і думок, і віршів
Сивий лютий скрипить. На покутті
У матусинім домі – світ снів.
І грайливо виспівує скрипка
Десь чарівну мелодію мрій.
А весна вже в путі, уже швидко
День новий, повен світлих надій.

;
До осені далеко…

До осені далеко! Тільки серпень
Чарівно ступить мамі на поріг.
Навкруг буяє повноцвітна зелень,
А квітів, квітів… стільки, як доріг.

До осені далеко, ми ще встигнем
У морі накупатись чи в ріці.
Та раптом впаде яблучко достигле,
А сік – немов сльозинка на щоці…

До осені далеко… Чи далеко?
Тремтить уже в серпанках срібна даль.
А над хатиною кружля лелека,
Пташат здіймає на крило. Печаль…

До осені далеко? Ой, не знаю,
Чомусь тополі в золоті стоять…
Тобі вклонюся, милий, рідний краю,
Рідна земля – то завжди благодать!

Колись…
Колись сонце світитиме ще яскравіше,
Вітер зорі пригорне піснею.
Колись сни всі мої переллються у вірші,
А я буду такою ж – різною.

Колись день усміхнеться з самого раночку
Й зацілує сонячним зайчиком.
А я знову одягну нову вишиваночку:
Мама вишиє мені й братчикам.

Колись роки пройдуть, тихим сріблом скроні
Нам огорне всім час невблаганний.
Сонце я візьму – протягну долоні –
Весни друзям подарую ранні.

І, можливо, колись те ніколи й не буде.
Огортає життя, мов ласкою…
А я вірю у те, що щасливі люди,
Хто для когось в житті став казкою.

Батьківська хата

Пишним цвітом акацій духмяних
Огорнуло батьківську домівку.
Крізь вінок юних літ полум’яних
Вражень сніп простелю на долівку.

Я додому повернуся знову.
Хоч не бачила друзів роками,
Розпочну з ними щиру розмову,
Але спершу, як завжди, до мами!

Всі думки, сподівання, надії,
Всі пісні, що з душі щиро линуть,
Я зберу у вінок. Свої мрії
Пригорну до матусі. Дитина!

Хоч між нами – нестримні роки,
Хоч сама вже і мама, й бабуся,
До батьківського дому, як в спокій,
Я за звичкою знову вернуся.

Хата батьківська в серці щоденно,
Що в акації дивному трунку
Потопа, як в дитинстві… Буденно
Вдома жду від всього порятунку.

І нехай буревії та грози
Над життям моїм вили-буяли,
Та на віях – щасливі сльози:
Мене вдома батьки знов чекали.

Сядем з мамою ми на порозі,
Навіть слів нам не треба – радість:
Все ж зустрілися ми на міжгроззі.
Хай батьків не хвилює старість.

Хай хатинка стоїть між світами,
Хай батьки нас завжди там чекають,
Бо чим старші – частіше до мами
Наші спогади нас повертають.

Мамині вишиванки

Мама знову вишиває
Образочки чи рушник.
Тихо пісеньку співає,
До якої кожен звик.
І рівнесенько лягають
Бісериночки в рядок,
Квіти пишні розцвітають –
Буде в чім почать танок.
Для сестрички на спідничці
Змалювала руженята,
А для братика – сорочку, –
Дуже гарно всім на свята.
Руки мамині трудящі
Все снують-снують невтомні.
Вишиванки найдорожчі,
Хоч місцями трохи скромні.
Вдячні за красу матусі,
За турботу та науку.
Мати наша завжди в русі –
Вже сорочку шиє внуку.



;
Назустріч літу

Із травня вийти тихо поміж снів,
Заколихати срібний місяць в росах,
Зацілувати літо уві сні,
Ромашки ніжні заплести у косах.

І знову повернуть за край землі,
Неначе всі шляхи уже відомі…
Матусин хлібчик завжди на столі
Чека тебе в старенькім ріднім домі.

Весна прийшла у вихорі цвітінь,
Залоскотала млосно серце й душу.
У круговерті днів у далечінь
Свої надії спрямувати мушу.

Десь там далеко поміж будніх зір
Тремтить струна для літа молодого.
У те, що краще – завтра, щиро вір,
Бо без надій нема в житті нічого.



;
Матуся долю вишивкою пише

Завесніло в маминім садочку,
Завірюха з цвіту старих вишень…
Мати сіла там у холодочку
Й на сорочці мені долю пише.

Вишива мені ненечка знову,
Квіточками встеляє груди.
Ніби щиру ведемо розмову,
Ніби знає, що завтра буде.

А між нами – світи далекі,
А між нами – прожиті роки.
А над хатою, глянь! – лелеки,
Облетіли весь світ широкий.

Ой ви, птиці, величні, білі,
На гніздечку над хатою нині,
Щоб малята у світ злетіли.
Ненька шиє сорочку дитині…

А дитина – й сама матуся,
А донька вже й бабусею стала…
Я до неньки серцем горнуся,
Доки мама є – й горя мало.

;
Мої писанки

Сяду я ранесенько під віконечко,
Розмалюю писанку, наче сонечко,
Щастям тихим, радістю розмалюю,
Таткові та матінці подарую.

Розмалюю писанку веселково,
Та й додам до неї ще ніжне слово,
Діточкам ріднесеньким подарую,
Для них долю в Господа попрошу я.

Розмалюю писанку візерунком,
Та й наповню келишок диво-трунком,
Милому я писанку подарую,
Рідному, коханому, бо люблю я.

Розмалюю писанку зірочками,
Подарую рідним вірші з казками,
Щоби доля завжди їм усміхалась,
Щоб в батьківській хаті ми зустрічались.

Розмалюю писанку квіточками,
Бо багата в школі я діточками.
Писанки писатиму разом з ними,
Щоб в житті не були вони сумними.

Розмалюю писанку – квітку в лузі,
Бо у мене щирі та вірні друзі.
Всім бажаю щастя й здоров’я нині,
Майбуття щасливого Батьківщині!

;
Рідній мові

В яскравий день вплітаю ніжні квіти,
Дарую сонця промінь золотий
Друзям моїм по всьому білім світі,
Бо ж день сьогодні дійсно чарівний.

Лунає мова рідна материнська
По всіх куточках нашої землі.
І хай гудуть нам нами злі вітриська,
Та мову ми несемо на крилі.

Квітучу нашу, ніжну, барвінкову,
В калини цвіті й співі солов’я,
Свою вкраїнську найдорожчу мову
Посієм світом разом: ти і я.

Нехай цвіте, нехай буяє пишно,
Хай розіллється морем дивних дум.
Я щиро дякую тобі, Всевишній,
Хоча в душі спливає тихий сум.

Тужити я повік не перестану
За краєм милим, за моїм селом,
Та рідній мові я веду осанну
За будь-яким, навіть чужим, столом.

;
Дивний сон

Мені наснився дивний сон,
Що ніби я помежи буднів
Думки збираю у полон,
Мов спогад тихий, незабутній.

У тому сні поміж тополь,
Серед снігів та хуртовини
На перехресті днів і доль
До мами пташкою я лину.

– Матусю, ненечко моя,
Співай мені, співай невпинно!
У пісні – трелі солов’я,
А під віконцем – кущ калини.

Матусю, всі твої пісні,
Усі слова та побажання,
Мов діаманти чарівні
Загорну в квіти на світанні.

Матусин голос – рідний спів,
Вкраїнська пісня колискова.
З’єднає нас поміж світів
Найкраща українська мова.

;
Хустка-оберіг

Він стояв на межі – між миром і походом,
Між обіцяним щастям і шляхом на війну.
А тривога – то скутий біль. То лише подих
Коханого, що залиша дівчину одну.

Вона підняла руки – тонкі перевесла.
На них – її душа та несказані слова.
І знала – кожна нитка і петелька кожна
Не відпустить його, навіть як всохне трава.

Вона подала хустку, мов причастя хліба.
Не просто шовк, а місяці: і ночі, і дні.
Червоним – біль кохання. Чорним – крик до неба.
І синій – надія, що в серці лише на дні.

– Це не хустина, козаче. Це твій другий зір.
Це щира моя молитва, вишита без сліз.
Вона тебе не захистить від ворожих дір,
Але не дасть забути, що кохання є скрізь.

Він взяв хустину, притулив до вуст, до серця.
Відчувши раптом усю незвідану вагу
Того малого світу, де вона – джерельце,
Іде він, де війна душу обрива нагу.

Це був їх ритуал, їхня категорія.
Коли любов – це більше, ніж просто почуття.
Це вертикаль століття, і вся історія
Сховалася у малюнку того вишиття.

Він піде. І ніхто не знає, чи вернеться.
Але її оберіг, той невидимий щит,
Нагадуватиме йому про сонце серця,
Яке тепер із ним. Крізь темряву й увесь світ.

Олена Гешко

;
Повернення

І він вернувся. Хоч повік не сподівався.
Коли уже і віра стала, наче зола.
Не на коні. Просто йшов, просто добирався
До того міста, де так вона його ждала.

Розбита геометрія козацького плеча.
В очах – чужі ліси, суворі дні воєнні.
Він ніс не славу. Він ніс, мов важкого меча,
Свої невимовлені, страшні одкровення.

Вона стояла. І не бігла. Не кричала.
Бо правда не кричить. Вона – неначе кришталь.
Його побачила ще на початку села,
На тому шляху, де вітер ніс її печаль.

Він обійняв її. Це було немов втеча
Із пекла страшенного, де він мусив бути.
Його рука, засмагла ніби недоречно,
Торкнулась хустини, що не дала забути...

Вона була старою. Вигоріли барви.
Але вона була. Як оберіг і як знак.
Вона йому спасла не голову, а правду
Про те, що світ не згас. Що ще не повний морок.

– Ти повернувся, коханий. Ось і весь сюжет.
Мені не треба оди. Не треба пояснень.
Ти сам собі герой. Ти сам – наче заповіт.
Ти тут. І це – мій Всесвіт. І мій ранок ясний.

І в цій тиші, в цій простій і німій зустрічі,
Була вся мудрість світу. Уся його любов.
Коли дві долі злились у життєвій свічі,
І хустка стала прапором. І кипіла кров.

Олена Гешко

;
Обряд покривання

Прийшла фатальна мить. Оцей фатум білИзни.
Стоїть вона. Стоїть, як церква без хреста.
І досвід свій увесь, свій гріх і свою тризну –
Вже за порогом все, мов стулені уста.

Не вінок, а хустка – тепер її корона.
Не дівування сміх, а клопіт заміжніх.
Свекруха підійшла. Немов осіння крона,
Волосся накрила вагою рухів тих.

І хустка – не просто бавовняна тканина.
Це метаморфози – перехід в епохи.
Коли пташка в клітці, а вдома – ще дитина,
Якій тепер закриті дівчачі втіхи.

Уся її душа – ніби цей барвистий шовк,
Що знає стежки до хати і до болю.
Вона іще не знає, скільки уже пройшов
Той шлях, що зветься – жінка. Тепер це – доля.

Стоїть, мов та Маруся, співаюча Чурай.
Що мусила пройти всі кола самоти.
Відлітає дівоцтво. Прощай. Прощай. Прощай.
Лишається сувора категорія краси.

Олена Гешко
;
Осені краса

Глянь: осінь, казкова і дивна,
Із вітром вальсує в дворі.
В садку багряніє калина,
Рожевій радіє зорі.

А клени – червоні, барвисті.
Павутинки, мов кораблі,
Кружляють на жовтому листі
І стеляться вмить по землі.

І скрипка дощу тихо плаче,
Виводить печальний мотив.
І серце вже більше не бачить
Тих снів, що минули мов спів.

Вальсуєм у танці осіннім.
Радіємо щиро красі.
На збляклому листі вже іній.
Вітер пісню сумну завів…
 
  Осінній мотив

Розхристана осінь в обіймах вітрів
Граційно, як пава,  піднялась на сцену,
Схопивши у жмені рубіни листків.
І музика враз зазвучала натхненно.

Кружляє із кленом, то вправо, то вліво,
Наспівує вітру відомий мотив.
І скрипка дощу, наче серце зрадливе,
На струнах беріз загубила свій спів.

Вальсує і кличе…О, скільки іще
Цей танець триватиме, осене мила?
Вже ніч опустила холодне плече,
Сховала красуню під зоряні крила.

 
;
Допоки горить свіча…

Дідух у куті – дух прадавніх нив,
І сіно під обрусом – запах літа.
ВІН нині світу двері відчинив,
Щоб Вічність у світлицю запросити.
Мовчать віки. Мовчить перша зоря.
Але в душі – не холод, а причастя.
Бо поки свічка в кожній хаті гра,
У нас ніхто не забере це щастя –
Бути собою. Слухати Христа.
І вірити, що світло не погасне.
Вечірня тиша, мудра і свята,
Малює долю – болісну і власну.