Золотей золотого

Золотіше за золоте

***

Будую хату на березі моря, а море крижаніє.
Синиця ламає останній сірник,
               А ти все не їдеш.
Яблука відбивають собі боки.
У ласі рум'янці вгризаються оси.
Відокремлюю гострим лезом уцілілу м'якоть.
Сидр набирає міцності.
Теревенить казна що
         під допотопним балахоном -
готуючись поводитися з розумниками наче з дурнями.
Лоскотати бульбашками пересохлі зв'язки бовтунам.
В ніс шибати розтікаючись амброю по вусах
                і без того
         ушляхетнених місцем біля каміна.
У відблисках оголюючись
                згортається упокорений простір,
а полохливому упоряднику цього заласся
                у підступному мареві
           за спокусу обходитися звичайними словами -
ось, ось і замаячить солодка мануха спокусниці,
поки не розродиться виворотом серця.
                Але варто вгамувати
          шипляче золото, без хитких ще віддзеркалень
               у смарагді пляшок, до твого приїзду,
і ніяких клопотів ні з ким!

***

нехай той, хто живе, радіє
а той, хто помер, повчає ангелів
як ще пильніше берегти тих, хто радіє,
якщо не нелюди і не плазують перед такими,
а свого шляху тримаються, як слова, той
                хто знає
            за ким
воно буде

***

Віктору Корягіну

Якщо колись стану ковалем - обплету простір
лініями твоєї самотності: нехай розумнішає.
Вразливішим стає, привласненню - тягарем, а вітру - тремтінням.
Такими зрушеннями завихрюється,
                щоб синиччиним жовторотикам наче гілки,
             пішому і просторам - якщо і слабкою втіхою,
      то не на шкоду.
Сам для себе ти все одно нічого не зробиш.

Якщо в ковалі подамся добра наживати - буде над чим подумати,
чим синиці допомогти. Мечеться вона заморишем заклопотаним,
діток свище, крихтами втішає. Їжте, нетямущі, цвінькайте,
людини не бійтеся. Інші ж — раптом та й не зажадають
                розбиватись об звиви ковані
        заради здобичі мудрованої,
погребують.

Ластівки, пролітаючи, що за знаки, подумають.
Що за вішки такі нестрашні.
А це лінії твоєї самотності розлетітися не можуть,
До зграї - прибитися.
Страшно їм, ой страшно в вогні гнутим: зибку проспати,
зелених замухришок обездолити, парканом зробитися.

Дивний, скажуть. У бік світла – як не збочувати,
коли темрява презирством дошкуляє,
                думає, дурепа, що - всесильна.
         А порозумнішає кігтяста, нас спромігшись почне загравати.
Не боляче, а тільки так, щоб на засмазі
          слід залишався, за руки чіплятися,
зі спини гнутої солону краплю, що росинку, злизувати.
Гори, вогонь. Життя довге.

 ***

 приурочений гілкою до зграї
відтісняю ангела
свого прилягши з краю
от би приснилася мама
            і сказала ах,
        з батьком
тебе з дна моря дістали
не для того щоб віддати
під трибунал астралу
          чи помолиться хто за такого
    в їх відсутності
кіт під боком і собака в ногах
на чужому дивані мені як свої і
блаженство уматної трійці
не від дурі в крові


 ***

 Біла собака п'є золоту воду
а золота не убуває
п'є не нап'ється
          таке буває
біла собака йде по золотому піску
золотішому золотого
ну що тут такого
а ти вже й розхлипатися готова
липнеш равликом то до мене
то до розливника злитків
та й мені набридло бути
           з чужими людьми
      особливо влітку.
залишуся з вами
намальованими на піску,
відображеними у воді –
за дурня царя небесного
вбираючись золотими волосками.
Золотокрилий хранитель мій
                поваж, підтримай компанію
у нас з собою а тобі молока націдить
залетіла від святого духа Уранія
нічого що очі на мокрому місці і у цієї дури
заради такої розкоші — варто було
      не шкодувати
фігури.

* * *

Вона пройшла вздовж базарної площі
І зупинилася біля квіткової лавки.
На ногах її золотився пилок,
А над стегном погойдувалися гвоздики.
Не знаю, була вона найвродливішою дівчиною
Чи ні, але блакитні очі її були дивовижні!
І якщо вам пощастить погожим сонячним днем
загубити в морі червону гвоздику,
Ви зрозумієте мене. 

***

Старого зігрівала думка про хлопчика,
хлопчика - про старого.
         Море не одягне і не прогодує,
якщо людей не буде зігрівати думка одне про одного.
І нехай велика риба завжди дістається акулам,
відданість завидніша за володіння.
                Розумник,
           ти називаєш її сліпою? -
так спробуй розберися, хто з них
                хлопчик?
            Хто старий?
Хто - море?
І побачиш, яким багатим може бути той,
                що і вві сні купає
у  зашкарублій лапі
Довірливого п'ятипалого карасика...