взнаки

Вiн човгає пiдборами у сiчнi,   
сьогоднi все давалoся взнаки -
дерева, перехожі пересічні,
старі чоловіки або жінки
минали, ніби спогади, та й годі...
Зима і сніг поглинули усе.
Одні думки розпачливі та горді,
слова назустріч - що це він верзе?
І знову перепитуючи вдруге -
ну, що ти там римуєш знов, старий?
Як подруга твоя пішла до друга,
ламаючи сніжинок білий стрій?
А може навпаки - пішла від нього
до тебе, і зосталась назавжди?
І де ж вона тепер, блакитноока,
і де твій друг, і ти ідеш куди?
Римуєш що? Її колишню зраду,
свою чи друга? Що було тоді?
Читаю, ніби шось у себе краду,
чи сумніви, чи наміри тверді.
Підбори стер? І вже осточортіло
вислухувати - що ти там верзеш?
Не літера, скоріше, тільки титло
над віршами... Примарилось? Авжеж.
Зима і зрада, букви неслухняні -
це вечір, що від снігу побілів...
А сенс? Напевно, десь там у коханні,
коли б ще тільки вистачило слів.