Дні, як стиглі намистини,
Котяться геть без зупину.
Переплетені світлом, руками і душами,
Ми у райські глибини замріяно рушимо.
Я уже не рахую дурні дрібнички,
Я їх всі залишаю на книжній поличці.
Дні все котяться, й котяться, мої намистини,
Без звороту течуть собі, без зупину.
Входить промінь надвечір такий, наче ніж -
Припиняю і зойки, і кволий скуліж.
Розгортає він неба великий сувій,
Як життя полотно. Подивлюся з-під вій
Порахую хмаринки веселі надвечір,
Наче білі зоставлені шкурки овечі.
От вже сходить повільно, як завжди і нині,
Синьоокий у ризах синочок Маріїн.
Ми легкі, як пір'їнки легкі й безневинні,
Ми до раю дістатись, нарешті, повинні!
Бачу в небі дві зірки - то гарний є знак!
Мою долю Господь повертає навспак.
Я уже про майбутнє, звичайно ,не мрію! -
Молодію , віряни, відтак - молодію!
17 січня 2026 р.
Днi, як стиглi намистини
© Copyright: Маргарита Метелецкая, 2026
Свидетельство о публикации №126011902073
Свидетельство о публикации №126011902073
Рецензии
На это произведение написаны 2 рецензии, здесь отображается последняя, остальные - в полном списке.