Так сталось: небо те ж саме,
Земля лише куля у плинності літ.
Шукає людина свій власний зеніт,
Та все не приходить до тями.
Не в межах земних починається шлях,
А в тихім безмежжі космічних доріг,
Де сенс зародився, мов образ у снах,
А поклик — тихіший за подих.
У тій глибині, де мовчання — закон,
Де час завмирає без форми і меж,
Там простір не знає в собі горизонт
Великих та світлих мереж.
І думка стає не ламка, не крихка,
А «Я» розчиняється в шепоті сфер,
Життя зародилось не з болю- зі світла
І з тихої згоди космічних озер.
Людина — нейтрино в безмежнім просторі,
Маленьке, тендітне тільце,
Воно мерехтить мов далекії зорі —
Красиве та світле кільце.
І в крихкості цій — незнана є сила:
"Нейтрино"несе крізь простори свій слід
І навіть коли всі масштаби змалили,
Людина сама не холод,не лід.
15.01.2026
Людина - нейтрино
© Copyright: Валерий Головаш, 2026
Свидетельство о публикации №126011508562
Свидетельство о публикации №126011508562
Рецензии