Рiвня

Тремтить, наче гілка калини на вовчім морозі,
Сполохана виром життя, — найжіночніша стать, —
Від лютих лабетів пручатися більше не в змозі.
Та геть не від студені щоки чуттєві горять. —

То дівчину серце до півночі йти спонукає
По ватяній білій перині із давніх казок,
Шукаючи прихистку в долі уявного кая,
Будуючи поміж провалів останній місток.

Між ним, недоречним обранцем і все ж — між собою...
Жбурляється грудками снігу в обличчя зима;
У свідки мене беручи, залуча до двобою
І з рими моєї приховані шлейфи зніма.
 
Бо панна у вірші жива..., непоступлива, вперта,
Гаряча супроти хурделиці, наче зоря; —
Краплина від кожної жінки — закохана герда,
Що є нечупара від крейди й чорнила... то — я.

Тож, йду.
Кучугурами човгають стоптані мешти,
Втопаючи в грішному дні, де ступати не слід;
Кричу, наче дівка розхристана: "Шляхтичу, де ж ти?!"
У відповідь тишою з гроту розходиться лід:

"Нерівня!"...
До рук моїх ластиться крадена муфта
Та сиплять порошу з дерев чепурні снігурі,
Мене проводжаючи в дім не до кая — до брута;
У світ снігової панянки, що також у грі.

Дворець крижаний...
Я босоніж злітаю по сходах,
Од чого відлига стрімка в передпокій тече
І тануть того королівства січневі погоди —
Студені покої, в які не пускають нечем.

Ба більше — нерівню, як я?
...Та в палаці нікого,
Довколо лишень надпрозорі, міцні дзеркала.
Кого ж я шукала так довго, знесила і вбога? —
Себе. Відшукала. І, бачте, до Бога хвала.

То ж є моє царство: ні кая, ні жодної панни.
І прямо у вічі мені споглядає вона —
Сумлінням чорнил і докором, лише бездоганним —
Гаряча на дотик ...моя героїня скляна.

10 січня 2026р.