Колия

Колія
На ґрунтовій дорозі, далеко від міської метушні й шумів, жила собі, поживала Колея. Скільки себе пам’ятала — а було їй років і років — життя її завжди так і йшло накатаним шляхом… Звичайна Колія. Таких у таврійських степах безліч — схожих одна на одну не лише виглядом, а й долями. Сіткою зморшок порізали вони степові простори, мов старечі обличчя, з роками стаючи дедалі чіткішими й глибшими. Однакові долі. Однакові життя. Та й думки відвідували їх ті самі: для чого живу? Навіщо прийшла в цей світ? Для чого живу? І в чому, власне, сенс цього самого життя? Єдиною, мабуть, відмінністю нашої було її пристрасне бажання не лише докопатися до істини, а ще й розповісти всьому світові про себе, бодай просто повідати про пережите. А бачила на своєму віку вона чимало. І ніколи самотньою себе не почувала — навколо завжди вирувало життя.
А починалося все з того першого дотику звичайного дерев’яного колеса. Його слід тоді ледь окреслився на зеленій траві, але, як перший поцілунок, запам’ятався і назавжди відбився в пам’яті. Адже саме йому Колія завдячує і своїм народженням, і місцем постійного проживання.
А далі пішло-поїхало… Проносилися поодинокі поштові карети й галасливі циганські кибитки, нескінченною вервечкою тяглися чумацькі обози — і всім Колія беззастережно пропонувала себе, стелилася і гостинно приймала всіх, гідно найхлібосольнішої господині.
Це анітрохи її не ображало і не принижувало — радше навпаки, приносило радість і задоволення. А після кожного такого гостя Колія ставала лише трішечки глибшою. І донині пам’ятає кожного.
Пам’ятає, як на зміну дерев’яним прийшли колеса з металевим ободом. Холодним їхнім дотикам вона теж раділа, так само легко й покірно приймаючи їх у свої обійми. Лише гострішою й виразнішою ставала ця степова зморшка.
А що частіше траплялися ці зустрічі, то гостріше Колія відчувала свою важливість, від чого радість і гордість просто переповнювали її. І кожного гостя хотілося втримати й якомога довше не випускати з обіймів.
Особливо це вдавалося в осінньо-весняне бездоріжжя, що перетворювало будь-яку дорогу на щось непрохідно-непролазне й розпливчасте, як саме поняття «напрямок». Це безлике слово Колія почула якось зовсім випадково, але запам’ятала назавжди.8
А ще вона пам’ятала, як під хриплі «і раз… і два…», гойдаючись туди-сюди, вибиралися забризкані багнюкою зелені полуторки, лишаючи за собою принесені в жертву зім’яті, а то й безжально розчавлені колесами гілки дерев і кущів, що росли неподалік… Тож усякого зазнала й набачилася тоді Колія, та й тієї грязюки наковталася. А вже наслухалася такого — мама рідна… Що було, те було.
Навіть коли відгриміло воєнне лихоліття, мало що в її житті змінилося. Так само доводилося вислуховувати прокльони й лайку лихословлячого шофера, який спершу безуспішно чаклував над засівшим по саму вісь чотириколісним другом, а потім, махнувши з досади рукою, вирушав по підмогу. Добре, що допомога, як правило, завжди випадково опинялася поруч — у постаті добре відомого дядь Міші, місцевого Дон Кіхота, та його вірного слуги, лагідно названого не інакше як «мій трахторець». Буквально по гвинтику зібрав його колись дядько Міша. Своїми руками зібрав. Тими самими, в які тепер поспіхом відправлялися то зім’яті рублі й троячки, то — за вічною шоферською звичкою чи традицією — припасений на такий випадок їхній рідкий еквівалент… І те, і друге дядь Міша приймав із вдячністю, вважаючи цілком гідною платою за чесно виконану роботу. І навіть коли комусь розплатитися було нічим — а таке теж траплялося — усе одно нікому в допомозі не відмовляв. Адже часто й просте «дякую» дорогого варте, ще спробуй його заслужити… Щоправда, по підмогу зверталися дедалі рідше. Зате дедалі частіше без особливого напруження мчали по Колеї блискучі хромом і нікелем «джипи» та інші, як їх тепер називають, «позашляховики».
Як усяку поважну дорогу — а тільки так іменувала себе Колія — це слово різало слух і не викликало нічого, крім досади. «От і їздили б десь осторонь, не заважали іншим», — тихенько обурювалася вона… Щоправда, лише подумки… Та й хто почує? Адже заважати особливо було нікому, а супутницею дедалі частіше ставала та сама тиша, про яку в колишні часи доводилося лише мріяти. Та виявляється, тиша й спокій теж можуть втомлювати, а у великих кількостях — просто шкодити. З ними ще гостріше відчувається самотність.
І коли вже звичну тишу розірвали звуки працюючої неподалік техніки — такому сусідству Колія лише зраділа.
Незнайомі машини, незвичні команди, незнайомі назви. Замість звичного, такого рідного й майже домашнього слова «путівець» дедалі частіше звучали «траса», «шосе», «магістраль». Незрозумілі, якісь бездушні й штучні… Та виявилося, що саме там пульсує найсправжніше й живе життя, яке не припиняється навіть уночі. А про ґрунтову дорогу потихеньку почали забувати.
Ну а що ж сталося з нашою Колією? Згладжуючись, обсипалися її краї, пологішими ставали боки. Колія міліла, поступово підіймаючись до поверхні, аж доки повністю з нею не зрівнялася, не розчинилася в степовій траві. Ніби її ніколи й не було. А на землі на одну зморшку стало менше.
Та перш ніж зникнути назавжди, їй нарешті відкрилося розуміння істинного сенсу самого життя. Потрібно бути важливим і корисним для інших! Віддаючись їм без остатку, просто дарувати себе, нічого не просячи й не вимагаючи взамін. І живеш ти доти, доки комусь потрібен. Тоді й саме життя буде в радість. Тоді залишиться й пам’ять — хай навіть у вигляді ледь помітного, що біліє на зеленій траві, сліду…