На нашiй вулицi...

 Мы с сестрой из интернациональной семьи:
мама - русская, папа - украинец.
И русский, и украинский язык - наши родные языки.
Сестра - в Украине, я - в России, но мы по-прежнему
любим друг друга и  хотим, чтобы наши дети и внуки
понимали оба языка и всех людей, которые хотят
мира и взаимопонимания между народами...               

                СестрI

Мене в дитинство знову пам"ять кличе...
В далекий край в думках гарячих лину
на нашу  вулицю, на рідну Ремісничу,
на сонячну, квітучу Україну.

Ось батьківська оселя, ось садочок,
ось вишні, яблуні, шовковиця, горіх...
Ось крізь завісу сліз вже бачать очі,
як мама досвіту виходе на поріг...

А ось квітник матусин - як там гарно!
А ось у татка бджоли загули...
Кружляю над хатиною... Та марно...
Тих не знайти, що в вічність відійшли.

На нашій вулиці, на рідній Ремісничій,
лиш назва залишилася стара.
Змінились краєвиди і обличчя...
І вже б змиритися із змінами пора...

Та не приймає ні душа, ні розум
того, що сталось в рідній Україні.
І плаче серце, і пекучі сльози,
мов дощ, збігають на волошки сині.

На нашій вулиці, на рідній Ремісничій,
колись жили у злагоді слов"яни.
І  українці, й росіяни - звично
переплітались долі, віра, стани.

Та на людей накликав мару ворог
і спільну пам"ять знищив у брехні,
і вилився страшний той чорний морок:
братів-слов"ян зіткнули у війні.

На нашій вулиці, на рідній Ремісничій,
чекаєш хлопців ти своїх з війни,
а я свого - в Росії... Хто ж їх вивчив,
що ніби люті вороги вони?

Ніяких лих вони не учинили
ні одне одному, ні людям, ні землі...
Та є над ними та ворожа сила,
що  держе всесвіт у бридкій імлі.

Ми вік свій доживаємо, сестричко,
а наші діти, внуки? Як їм жити?
На нашій вулиці, на рідній Ремесничій,
невже ж по націях людей почнуть ділити?

На нашій вулиці, на рідній Ремісничій,
невже ж ніколи св"ято не настане,
коли обнімуться з любов"ю тричі,
прокинувшись від мороку,  слов"яни...