Самотнiй шлях до тишi

I

Схилилась ніч,
і тиша дихає над вухом.

У полі мороку, де вітер скаче між дерев,
серед хмар дрімає срібний місяць.

А я дивлюсь…
На небо, що ховає зірки,
Та я шукаю світла у пітьмі.

Але, на жаль…
Як вечір — сонце загубив,
ось так і я — знаходжу жаль у самоті.

II

Дорога ця — немов легенда,
веде у темний край без меж.
Крізь бурі й негаразди
ніс кроки тихо уночі.

Його мечем була надія,
а серце полум’ям горіло.

Та день за днем минали сни,
і гасли зорі в глибині.
Він став чужим собі самому,
як тінь, розсипана по дому.

Вітри ламали його крила,
але дорога все манила.
У стані марення хотів —
прийти, побачити, перемогти.

III

Її любив, і нею жив,
але кохання грало проти.

Її волосся — чорна ніч,
її зіниці — смарагдовий клич.
Вона — і день, і ніч,
Вона — спокуса у моєму сні.

Вона — мов спокій, що кличе співом,
я чув його, та я втрачав себе,
як тінь, що тане перед сонцем.

…Чи він дійшов? Чи впав у млі?

Це не відомо...

Лиш свічі тихо догоріли,
а гра ще й досі не зуміла своєї крапки віднайти…

І може, новий лицар піде слідом,
де мрії стануть новим світлом.

Але кінець завжди один —
Як серце стукає її в тиші,
Проткни його — та ти пізнаєш
тихий спокій в самоті.