Допоки не знайдемо Бога...

Вночі, що найдовша й первинна за Світло та розум,
Коли помирає старе та зимове Світило
Я з Богом веду діалог. Він сидить на порозі
Розбитий війною, та втомлений, майже безсилий.
Ми завжди стаємо такими, як маємо бути?
Нам завжди замало  ресурсів, хвилин або волі.
Хтось видохнув Світ, у якому не легко відбутись.
Хтось вигадав смерть і війну, та затвердив ці ролі.
Якби ж не жорстокість однолітків, вчителя, мами...
Коріннями болю оплетено сходи Дитинства.
То може на Сонці не було б і жодної плями,
Ні жертвоприношень кровавих, ані братовбивства.
Це помилка, Боже, або ж божевільний Твій задум!
Неякісна глина Твоя не витримує обпік.
Навіщо створив ці недоліки людства та вади,
Де влада над світом, це бажаний смак та наркотик.
І скільки до нас вже загинуло цивілізацій,
Які залишили по собі нам лише руїни...
Я більше не хочу ні долі, ні реінкарнацій,
Тому що не бачу Твого співчуття до Людини.
Ми діти Твої, чи ляльки, що вмирають від болю
За право відчути Любов у залізобетоні.
Тут вільними бути — нікому  ніхто не дозволить,
Допоки не знайдемо Бога у кожній долоні.
Лена Жажкова
21.12.2025