А може, це і є вона – та сама справжня любов:
Милуватися нею, дивитись,
як вона потихеньку росте,
Підпускає, а потім відшиває різних статних хлопців.
Якби сильно хотілось більше не перейматись,
Щоб в серці не щеміло, не ковтало в ,
На сором людський себе не виставляти,
Щоб те, що в умі, лишалось в умі
І ніколи не стрілося на язиці.
Яка ж вона мила, яка ж вона гарна,
Коли на колінах до Бога звертає.
Одягнута скромно, прикритая в шатах –
Ні плечі, ні ноги не світять закатом.
Втоплю почуття, назову її братом.
Нічого від Бога не зможу сховати.
SO
20
© Copyright: Богдан Байдюк, 2025
Свидетельство о публикации №125122700726
Свидетельство о публикации №125122700726
Рецензии