Примха долi

Час летить у безодню осінньої туги
з циферблату холодного грудня. Душа
якось дивно звика до життя як наруги
над таємною суттю німого вірша.

На пустім перехресті галактик лунає
щось подібне до співу осанни Творцю,
а на третій вже майже нікого немає
з тих, хто вірить в життя як дарунок мерцю.

Пекло тут, серед залишків роду людського,
а не десь, на прозорих, чужих небесах.
Пекло тут, і душа вже до нього готова,
несучи пару зшитих гріхами бесаг.

Але як же всім хочеться вічного раю!
Як ми молимо хмари про сонячну мить,
що сердець чорноту безвітплатно стирає
і лікує усе, що одвічно болить.

Хто ми є? Хто ми, Отче? Нездалі нащадки
чи набір відображень у дзеркалі днів?
Тиша… тиша… Така, як була напочатку…
Тиша… тиша… Не чути ні серця, ні слів…

Світ завмер, підкорившись черговому змію,
і тихенько благає про волі ковток,
сон кохання і хоч би маленьку надію
на останній до першої п;ятниці крок…