На копках-баранках

     23 травня 2015 року помер мій колишній чоловік. Просто - за віком. І за поминальним столом зібралися чотири його дорослі дівчата. Дві зведені - від двох шлюбів і дві прийомні.
     На поминальний стіл встановили фото покійного у двадцятирічному віці. І почалися суть поминання.
     Дуже було цікаво, що ж згадають усі четверо за довге життя батька? Троє, дивлячись на фото двадцятирічного, одностайно казали про його красу. При цьому про себе я подумала, що в його листі часів упадання за мною були такі рядки: " Ручки тоненькие, ножки кривенькие, но полюбите нас чёрненькими, а беленькими нас всякий полюбит!"Згадала шаркаючу ходу через уздовжене плоскостоп'я Цей дефект стоп передався і моїй дитині, через що і не прийняли свого часу до балетного училища, хоча всі інші дані були. А тато дражнив її частенько : "Заяць-шаркун! Заяць-шаркун!", доводячи дитину до сліз.
     Доводити до сліз та істерики, отримуючи кайф, було головним .Тому я завжди стійко мовчала. Інакше б досягався потрібний ефект - виведення мене із стану рівноваги.
     Але повернемося до наших "баранів". Дочка підтвердила батьківську красу і додала, що тато носив її на руках та на копках-баранках. Займався музикою.... І тут мені стало зовсім смішно! Таким чином по порядку.
     № грудня 1967 року я виходжу з народженою донечкою із Печерського пологового будинку міста Києва. Зустрічає чоловік. Ні квітів, ні таксі. Ну, квіти - діло десяте. Питаю:
     - А де ж таксі?
     - А тут недалеко. Поїдемо міським транспортом!
     І ми поїхали у переповненому автобусі - був післяробочий "час пік". Я - з малечею на руках.
 Місцем мені так ніхто і не поступився. І з тих часів донька на моїх руках так і зоставалася, в усіх змістах.
     ; грудня мала прийти патронажна сестра. Але вона чомусь не прийшла? % грудня - був День Конституції. Також ніхто не прийшов... : грудня прийшла дільничний педіатр. І не роздягаючись, прямо з порога закричала:
     - Що Ви собі думаєте, мама? У Вас дитина уже синіє? Не гайте часу - до лікарні!
     Нашвидкоруч закутавши доньку у дві ковдри, у ситцевому халаті та кімнатних тапочках я побігла в лікарню. Чоловік лише кинув навздогін : "Божевільна!" Зате наш сусід, старенький Михайло Якович, миттєво оцінивши обстановку, також роздягнений та в кімнатних тапочках помчав за мною з моїм пальто по снігу. Ну, помчав в його віці, сильно сказано! Але з усіх своїх сил! І, задихаючись, кричав:
     - Зупиніться, Риточко! Ви ж можете застудитися!
     І я зупинилася та одягла пальто...Царство Небесне цьому прекрасному сусіду! Як він обожнював свою стареньку Ревекку Лазаревну! Як трепетно за нею доглядав, всякий день готуя шприці для уколів інсуліну! Поховавши дружину, Михайло Якович прийшов додому, сів за стіл, поклав голову на руки, і навічно заснув слідом за коханою. Так що справжню любов та вірність до скону я бачила в своєму житті наяву.
     Потім в приймальному покої, прослухав мою дитину і заключивши , що вона уже нежилець, нас не приймали, не бажаючи порушувати показники лікарні з смертності. Так я з дитиною на руках просиділа до самого вечора. Перед уходом додому завідуюча, старенька єврейка, умилосердилася і дала команду нас прийняти.
І був безсонний тиждень боротьби за виживання. Чому безсонний? Змучена, я прикорнула на стільці поруч з лужечком. Зайшла чергова лікар та попередила:
     - Чому це Ви, мамо, спите? Так Ви можете проспати свою дитину?!
     Тому до самої виписки очей вже не стуляла. Ну, не дай Боже нікому не знати, як беруть аналіз крові з п'яточки двотижневого немовляти! Як вводять плазму у вену на голівці! Як дитинка піджимає ніжку ще до уколу, коли ваткою протирають місце для нього! Як уколи дають кожні три години! І треба було будити тільки-но заснувшу дитину! Ну, схудла я тоді за тиждень на 16 кг! Але викарябалися! Я раділа, не знаючи, що попереду ще дві пневмонії! Так що згов-таки, на своїх руках, принесла спасенну додому!
     Потім з трьох місяців - ясла! Від Печерського мосту до Кріпосного провулку кожен день - трамвай... Перед роботою носила та возила свою доньку сама. Тато - жодного разу! Важкувато було, особливо взимку у двох ковдрах. А коляска ? Купив тато для мого первістка в комісіонці брудно-коричневу коляску, перекошену на один бік! Вилно щось важке в ній зберігалося до здачі у продаж? Одним словом, за 9 рублів.
     Питаю, що це ти купив?
    - А яка різниця? Через півроку однаково викидати?
     Так що з такою коляскою навіть у двір було соромно виїхати!
     Потім? Так, були випадки, коли на руках мені носити заважали. Наприклад такий. Зима. Також трамвай. Ми повертаємося з вечірки у друга чоловіка - Вадима Колесника. Пізно. Донька заснула у мене на руках. Чоловік термосить її, аби проснулася. Уже пасажири почали робити зауваження. Чоловік заспокоївся. Але як тільки вийшли з трамваю , почав чіплятися знову:
     - Вона вже велика. Хай іде сама!
     Нарешті домігся свого - донька прокинулася. Їй - усього три рочки. Плутається в довгій шубці, плаче, не розуміє, за що така кара? А я - мовчу. Не хочу, щоб чоловік кайфував над сплесками моїх емоцій!
     Або випадок літній... Також вертаємося пізно із дня народження Толі Альонкіна. Через Кловський узвіз після дощу. Я у святковому платті. На ногах - шпильки. І знову мене термосять, поки я з дитиною на руках покотилася Кловським узвозом! Дитина, слава Богу, навіть не прокинулася. Моє плаття, що казати? Це змусило чоловіка перебратися в інший бік трамваю, коли він підійшов. І знову - я мовчала.
     Не подумайте, дорогий читачу, що я не знала нічого до заміжжя? Знала! Ось що він розповідав у часи упадання за мною. Ідуть вони з мамою парком. Мама- інвалід без. ноги. Чоловіку тоді було років десять. Забігає він з дрючком попереду і підставляє матері, аби подивитись, як вона падатиме? Мати зупиняється і раз, і вдруге, і втретє. І щоразу лагідно промовляє :
     - Юруня! Так робити не слід, мама може впасти! Замість тим дрючком вперіщити по задниці!
     Так що насолода від впасти можна сказати з раннього дитинства!
     А хто ж носив на руках та на копках-баранках? Звідки ці спогади? Носив мій вітчим щоразу, як ми приїздили відпочивати в Гречани. Царство Небесне моєму вітчиму - Йосипу Феліксовичу Овсяку!
     При заняттях музикою , то тут і взагалі, як кажуть, сміх в залі та гучні оплески! Об'явилася в нашому сусідстві Ольга Антонівна, вдова колишнього настоятеля Володимирського Собору. Ій під дев'яносто. Навчати дітей - її хоббі. І брала дітей на навчання, що ще не вміли рахувати. Якраз Зої було чотири рочки.
     На заняттях потрібне була батьківська присутність. Дивитись, як проходить урок, записувати завдання додому.
За методом цієї вчительки, якщо Зоя натиснула клавішу не тим пальцем, то одразу ж її били довгою лінійкою по пальцях. Дитина губилася, робила помилки. Я ледь стримувалася, спостерігаючи таке навчання.
    А вдома потрібно було завчити завдане.. За діло брався Зойчин тато. Двері попередньо я завжди закривала. Через кілька хвилин чулося
     - Яким пальцем! Яким пальцем?
Дитина плакала. І я заняття переривала. Цей жах більше півроку не продовжився. І закінчився до обопільного задоволення обох " вчителів"!
     Яскраво запам'ятався випадок у першому шлюбі чоловіка. З відрядження до Москви привезли для дитини кілограм апельсинів. Всі апельсини чоловік з'їв сам! Довів жінку першу до істерики. На питання, для чого він це зробив, відповів так
     -Она ещё не понимает! А мне - вкусно!
     Про " не понимает" казав і мені.  Виділив три рублі на господарство. Я купила кульки для новорічної ялинки донечці.
     -Для чего деньги тратишь? Она ж ещё не понимает? А денег у нас и так нет!
     Читачем мій чоловік був бездоганним! Нехай на Небі прочитає про своє житіє на землі!
     За подібних обставин доводили до істерики і мене. Одного разу до получки лишалося одне яйце Зої на сніданок. Поки я чистила зуби в ванній, чоловік це одне яйце сам з'їв!
     - Нашо ж ти його з'їв? А по щоках сльози котяться.
     - Посмотри на свою маму? - каже тато дитині, що не розуміє, що сталося.
     - Ей жалко для папы одного яйца!
     Це вже - без коментарів...