Неопалима калина

А червона калина жива й попри все цвіте.
Ні вогонь не бере, ані зрада вражає цвіллю.
Гинуть паростки - стогне журба в ній через дітей.
То не шелест пожовклого листя – це плач Рахілі.

Скрізь пустеля, де мирно засіювались лани.
Всюди мертва земля там, де буйно цвіли дерева.
Тихий плач – Божий голос, то вІйськові сатани
Неможливо здолати його переможним ревом.

Хай в брехню воно вбралося – щільно, мов у броню;
Фараоновим золотом наче в ланцюг закуте.
То не вибух - то насланий Господом стовп вогню
Єгиптян через чорну пустелю веде в нікуди.

Замість манни куштують свинець із ярів-дібров.
Замість перепелиць тут на здобич чекають дрони.
А в Червоному морі скипає невинна кров, 
Поглинаючи військо завзятого фараона.

Мертвим заздрити вже починають іще живі.
Лжепророцтва знаходять все менше сліпої віри.
А загін за загоном зникають у тій крові,
Що кипить, вимагаючи в неба достойний вирок.

Невмируща, хоча через паросточки сумна,
В цій Синайській пустелі цвіте попри все калина.
Не дається вогневі, тому наче купина.
В ній сам Бог – ось чому всім на диво неопалима.