Т нь мо вини у тво х очах

Твої очі сяйливі — немов хтось зірок насипав
І, напевно, винне знов те улюблене твоє вино.
У твоїх романах п’яних — я фігурант засипаний, урок повчальний,
А урок мені повчальний той , та ніч без тебе — мов холоднеє кіно.
Ти знову сидиш у кутку своєї квартири,
Немов зламана гілочка тогорішньої втомленої весни.
І знов у сльозах, із волоссям, що бурі схоже виривали щиро,
Плачеш — не від щастя як хотілось , а від болю гіркого, якого в душі не знайти.
Ми — не схожі.
Два світи, що не знали дороги спільної й простої:
Твій — яскравіший за олівці у шкільному пеналі.
Мій — сіріший за небо після дощу пустого , осіннього , холодного
І хоч поруч з тобою дихав частіше — боявся, що зраню далі.
Любив я тебе надміру — до краю і до болю
Та правду скажу: саме я завдав тобі тих ран - не спеціально
Що й досі носиш у собі з тривогою й хворою душею
Хоч мріяв бути першим і останнім коханням в твоїх світанках й ночах.
Першим подихом ранковим
Першим поцілунком, що не карає, не палить нищівним вогнем
Першим теплим бажаним бажанням щирим, тонким дотиком - ніжних теплих рук
Я став нажаль тим, хто зламав твою віру в любов — у її велич і чистоту
Я б гори звернув заради твоєї усмішки хоч трошки
Та й сам зробив її рідкістю в серпанку твоїх тривог холодних.
І коли осінь одягне свій жовтий одяг
І коли зима встелить землю білим снігом — мов сонними думками огорне землю
Я любитиму тебе так само, як учора,
Бо ця любов в мені ще досі не угасла — ні нині, ні завтра, ні вчора, ні крізь багато років.
Та знаю: у серці твоєму сидить тінь від болю суворого
І в ній — відбитки моєї вини, мої темні кроки й сліди.
Я люблю твоє темне волосся
І усмішку, що до вух розквітає ясним теплом.
І найтяжче , що причина сліз твоїх - таїться в мені одному
Твоїх ночей без сну, твоїх тиш, твоїх втрат, твоїх відстаней димних.
Ця любов не втекла від мене , не стихло ще серце моє молоде
І хоч серце в мені ніби камінь веде
Люблю тебе так, що й біль, який тобі я не завдав спеціально
Мені нині страшніший за все, що існує на цій круглій землі.