Яке ж прекрасне створіння
Співа в позолоченій клітці!
Має в годівниці насіння,
Сидить на пластмасовій гілці.
Краплям світла лице підставляє
Крізь шпаринку в фіранці,
І даремно надій не плекає,
Що прокинеться вільною вранці.
Їй не треба той вітер у крилах,
Невідомо їй, що таке воля.
До землі її тягне брила,
Окроплена страхом і болем.
Вона ніколи не бачила вирій.
Та й не вміє у небі ширяти.
Потьмяніло яскраве пір'я,
І давно почалО опадати.
Їй підрізали гострі кігті,
Щоб не дерла вона свої грати.
НакидАли навколо лахміття,
Щоб мала себе чим зайняти.
Вона вперто себе запевняє:
Їй не потрібне інше життя,
Позаяк від розчарування сконає,
Під позолотою узрівши сміття.
А про кого слова ці гучні
Невідомо ні мені, ні тобі.
Бо кожний, по-своєму, птах,
Який бачить тільки свій дах.
Птах
© Copyright: Карнилгор, 2025
Свидетельство о публикации №125120800580
Свидетельство о публикации №125120800580
Рецензии