Про Катерину Бiлокур

Богданівська стихія
(Катерина Білокур)

Вона жила не в часі, а в польовому шумі.
Наївність не далась їй через відсутністю шкіл.
То був її Едем. У його тісній зажурі
Вона шукала Бога поміж трав і білих стін.

Селянське тіло знало ціну шматка тканини,
Яку краде у матері, щоб знати, хто є хто.
Коли тобі не дали ні школи, ні родини,
Ти сам собі учитель. Ти сам собі полотно.

Не рвала квіти. Ніколи. Це був гріх великий.
Вона їх малювала. Лише би вони жили,
Щоб у пітьмі століття, у тім жорстокім віці,
Вони не зотліли, а ясно в душі зацвіли.

Ця дивна одержимість. Сховалася у хаті,
Де пахло тільки житом, а ще – гіркотою бід.
Дивилися із полотна королівські шати
Тих квітів, що не знали, як народжується світ.

Це геній не зі школи. Вона із Богданівки.
Що фарби товкла із трав. Що пензлі плела з хвоста.
І «Цар-колос» стояв, як символ нездоланності,
Як те, що не вмира, хоч істина завжди проста.

Пабло не знав мови. Та диво: він знав пророцтво,
Що треба світу правди щирої та без прикрас.
І це її натюрморт, її святе жіноцтво,
Яке крізь тишу знову дивом проростає в нас.

Олена Гешко

;
Листи Катерини Білокур

Ці її листи. Не писані чорнила,
А мовлення душі крізь вранішню імлу.
Сказать нема кому – пиши. Бо ж не мила
Тобі самотність, що доля звела навкруг.

Вона не знала салонів, галерей, світу.
Лише Богданівку, де квітень – століття.
І ці її слова – мов озиме жито,
Що крізь холод пише про своє суцвіття.

Звичайно, там про фарби. Про синій колір,
Що в неї вийшов сам, як виходить і дощ.
Про те, як пензля просить нещасна доля,
Щоб не згасла в ній селянська неповторність.

Вона питає: "Як малювати грона?
Як передати ту невинність із крила?
Бо їй важлива кожна квітка і крона,
Яку вона на світ натхненням привела.

Але за квітами – печаль, наче постіль.
Ця люта самота, що не має імен.
А ціна таланту, як після пострілу,
Коли ти сам. І поруч – тільки квіти й щем.

Листи – це її сповідь. Це її межа.
Між тим, що є життя, і тим, що є мистецтво.
І мова ця проста, що в ній нема чужа,
Б'є просто в серце, наче дзвін, що йде із дитинства.

Вона не просить слави. Не просить собі грошей.
Вона лиш просить доступу – до світу і до фарб.
Щоб оцей глибокий колодязь, цей душевний простір,
Не захлинувся горем, не став у горлі гарб.

Ці листи – її портрет. Неначе автопортрет.
Без зайвих прикрас. Без фальші й без гриму.
Чиста вертикаль. Це її універсум і секрет,
Який вона лишила нам, як дивовижну риму.

Олена Гешко