Про хустку

Хустка-оберіг

Він стояв на межі – між миром і походом,
Між обіцяним щастям і шляхом на війну.
А тривога – то скутий біль. То лише подих
Коханого, що залиша дівчину одну.

Вона підняла руки – тонкі перевесла.
На них – її душа та несказані слова.
І знала – кожна нитка і петелька кожна
Не відпустить його, навіть як всохне трава.

Вона подала хустку, мов причастя хліба.
Не просто шовк, а місяці: і ночі, і дні.
Червоним – біль кохання. Чорним – крик до неба.
І синій – надія, що в серці лише на дні.

– Це не хустина, козаче. Це твій другий зір.
Це щира моя молитва, вишита без сліз.
Вона тебе не захистить від ворожих дір,
Але не дасть забути, що кохання є скрізь.

Він взяв хустину, притулив до вуст, до серця.
Відчувши раптом усю незвідану вагу
Того малого світу, де вона – джерельце,
Іде він, де війна душу обрива нагу.

Це був їх ритуал, їхня категорія.
Коли любов – це більше, ніж просто почуття.
Це вертикаль століття, і вся історія
Сховалася у малюнку того вишиття.

Він піде. І ніхто не знає, чи вернеться.
Але її оберіг, той невидимий щит,
Нагадуватиме йому про сонце серця,
Яке тепер із ним. Крізь темряву й увесь світ.

Олена Гешко

Повернення

І він вернувся. Хоч повік не сподівався.
Коли уже і віра стала, наче зола.
Не на коні. Просто йшов, просто добирався
До того міста, де так вона його ждала.

Розбита геометрія козацького плеча.
В очах – чужі ліси, суворі дні воєнні.
Він ніс не славу. Він ніс, мов важкого меча,
Свої невимовлені, страшні одкровення.

Вона стояла. І не бігла. Не кричала.
Бо правда не кричить. Вона – неначе кришталь.
Його побачила ще на початку села,
На тому шляху, де вітер ніс її печаль.

Він обійняв її. Це було немов втеча
Із пекла страшенного, де він мусив бути.
Його рука, засмагла ніби недоречно,
Торкнулась хустини, що не дала забути...

Вона була старою. Вигоріли барви.
Але вона була. Як оберіг і як знак.
Вона йому спасла не голову, а правду
Про те, що світ не згас. Що ще не повний морок.

– Ти повернувся, коханий. Ось і весь сюжет.
Мені не треба оди. Не треба пояснень.
Ти сам собі герой. Ти сам – наче заповіт.
Ти тут. І це – мій Всесвіт. І мій ранок ясний.

І в цій тиші, в цій простій і німій зустрічі,
Була вся мудрість світу. Уся його любов.
Коли дві долі злились у життєвій свічі,
І хустка стала прапором. І кипіла кров.

Олена Гешко

Обряд покривання

Прийшла фатальна мить. Оцей фатум білИзни.
Стоїть вона. Стоїть, як церква без хреста.
І досвід свій увесь, свій гріх і свою тризну –
Вже за порогом все, мов стулені уста.

Не вінок, а хустка – тепер її корона.
Не дівування сміх, а клопіт заміжніх.
Свекруха підійшла. Немов осіння крона,
Волосся накрила вагою рухів тих.

І хустка – не просто бавовняна тканина.
Це метаморфози – перехід в епохи.
Коли пташка в клітці, а вдома – ще дитина,
Якій тепер закриті дівчачі втіхи.

Уся її душа – ніби цей барвистий шовк,
Що знає стежки до хати і до болю.
Вона іще не знає, скільки уже пройшов
Той шлях, що зветься – жінка. Тепер це – доля.

Стоїть, мов та Маруся, співаюча Чурай.
Що мусила пройти всі кола самоти.
Відлітає дівоцтво. Прощай. Прощай. Прощай.
Лишається сувора категорія краси.

Олена Гешко
;
Мамина хустина
               
Мамина хустина щира, наче доля,
У житті моєму милий оберіг.
Мамину хустину по житті з собою
Я несу, як цінність, через сто доріг.

Матінко-голубко, Вашими руками
Огорта невпинно хустина мене.
І нехай дороги між нами роками,
Та тепло в хустині – вічне, неземне.

Мамину хустину накину на плечі,
Пісню заспіваю щиру для душі.
Матінко, Ви – поруч, голубко сердешна,
Хоч між нами довгі осінні дощі.

Дякую, матусю, за хустину Вашу,
За життя і ласку, за любов й добро.
Хай життя достатком сповнить Вашу чашу!
Відсахнись від неньки ти, сива журо!

Олена Гешко