По стежці йду, в багні по черевики,
Хвилин із двадцять, може, й двадцять п’ять…
Праворуч — слизько… Кучугури дикі -
Ось тут! Чекають? Як же не чекать!
Ось три пеньки! Присісти, віддихнути,
Окинути неквапом все навкруг —
Невже ж так високо і як я міг забути ?
А серце б’ється: мій, мій отчий луг!
Хто вас зрубав, ясненькії сестрички,
Три білокорі, ніжнії мої!
Я ще малим смикАв за ваші стрічки,
А ви вклонялись лагідно, малі…
Вгощали соком терпким, і запАшним,
Співали віття: «хай тобі щастить»
І проводжали в світ той не найкращий,
Шепочучи: «Приходь, хочаб на мить!»
Я не вернувсь… Простіть мене, рідненькі!
І нині я — не з вами. Так вже є…
Приснилось, наче вас нема, біленькі:
На гірці — пні, а під горой— шосе…
Ну що ж, пора, мабуть, уже рушати,
Назад — по битій стежці, як завшЕ…
Світає. Ранок. Час уже вставати:
Діла, турботи — день новий гряде…
Наснилось
© Copyright: Иосиф Каплун, 2025
Свидетельство о публикации №125120308668
Свидетельство о публикации №125120308668
Рецензии