Чому мовчиш?

Було все — любов до ранку.
Було все — безсоння вдвох.
Ми ховались від світу,
від часу, від болю, від слів…
І здавалося — так буде завжди.
Травень доторкався до наших вікон,пахнув новим життям,і нічого не знав про наш останній шанс бути щасливими.Ми сміялися бо вірили в майбутнє.Ми торкались бо боялись втратити.Ми мріяли бо ще не знали,що мрії іноді помирають раніше за людей.І от більше немає,ні ночей до ранку,ні твого теплого сміху,ні тебе поруч.
Лише тиша…
Скажи, ти там?Ти бачиш?
Тепер усе мовчить.
А майбутнє, яке ми будували,
розсипалось пилом між пальців.
Бо без тебе немає нічого.А я все ще тримаюсь за спогади,
наче вони  твої руки.Все ще шукаю тебе в темряві,
наче ти просто вийшла на хвилину і от-от повернешся…
І кожна ніч питає мене про тебе
де ти?
Чому мовчиш?
Чому не снiшся менi більше?
Я говорю з порожнечею,і вона не суперечить.Вона лише стискає серце так тихо,що від цього ще болючіше.Люди кажуть: «час лікує»—брешуть.
Час лише вчить жити
з вирваною частиною себе.Тримати біль у кишені,
наче старий ключ
від дверей, які вже ніколи
не відчиняться.
Ти стала моєю відсутністю,
моєю тишею,
моїм болем,
моїм небом десь там,
куди мені не дотягнутися.
І якщо є там десь світло знай я йду на нього,крок за кроком,
навіть якщо темрява все ще називає твоє ім’я.
Бо що мені ще лишилось?
Лише жити далі
і вчитися дихати
без тебе але завжди
для тебе.