Сказка про великана

Это мой поэтический перевод стихотворения Ларисы Косач на русский язык.

В мои детские годы,
на лоне родной природы
слыхала сказку одну
и в памяти её держу.

Мне её повествовал
один сельский мальчишка.
Он ни на что не уповал,
ещё был мал парнишка.

Он мне сказку рассказал
с искренностью и простотой
(ошиблась я, наверно, в том,
что пишу в рифмовый строй)

Мы с ним сидели в саде
вечернею порой,
когда зажглось в закате
небо за горой.

Вечерний ветер зашатал
дряхлеющую грушу,
страх постепенно проникал
в мнительную душу.

Устрашала нас трава,
тихо шелестящая,
и луга дальнего стена,
на западе горящая.

Даже к ветхой груше той
у нас не было доверия, –
неведомо о чём порой
веток песнопения.

Пуще всех были страшны
тополи высокие,
размещённые в ряды,
наверно, очень злобные.

Всё это, уверял Лаврин
(рассказчик мой так звался)
растёт на великане том,
кой с богом состязался.

Силён был раньше великан,
телом, духом и мышлением,
все путы, цепи, кандалы
срывал одним движением.

Его угробить не могла
мощь всех врагов удара,
но вдруг его превозмогла
незрима божья кара.

Чем он разгневал бога,
никто не понимал.
Я старших вопрошала,
никто ответ не дал.

Бог великана не убил
молнией блестящей,
он его просто усыпил,
Морфей помог пьянящий.

Сон не всегда во благо,
сон иногда во вред.
Спящего великана
постигло много бед.

Великан как задремал,
так и спит уже столетия,
он погрузился весь в астрал,
ему снится трагедия.

Пришли злодеи к нему вновь,
увидели, что великан лежит
и стали пить из него кровь,
ведь он не чувствует и спит.

На всякий случай привязали
его к земле цепями
и дав волю своим ртам,
кровь его сосали.

Даже сердца великана
касались вражьи руки,
но он спит постоянно
и терпит лютые муки.

Порой от сильной боли
наморщит свои брови,
тогда дрожат и шелестят
луга, леса, дубровы.

Когда почувствует он боль,
то немного ворочается, 
по телу корчи пробегут,
земля вся содрогается.

А супостаты не боятся,
думают: "мираж кошмара"
Но обиды бога прекратятся,
пройдёт и божья кара.

И встанет великан с земли,
расправит свои руки
и мигом будут сорваны
все цепи, закорюки.

Всё что к нему прилипло
сразу отпадёт...
И неизвестно, что потом,
Что произойдёт...

"Когда он встанет?" - вся дрожа,
спросила я малюту.
"За год, за век или вовек,
авось в сию минуту".

Вдруг сильный ветер налетел,
деревья затрещали.
Мы, как трусливые птенцы,
в дом сразу забежали...

Любимая сторонка!
Далёкий край родной!
С этой сказочкой чудной
в мыслях ты всегда со мной.

Оригинал: Казка про Велета (1913)
Автор: Лариса Косач-Квітка

Давно, в дитячий любий вік,
в далекім ріднім краю
я чула казку. Чула раз,
а й досі пам'ятаю.

Мені її розповідав
малий сільський хлопчина
без тенденційної мети,
бо він же був дитина.

Ні, він розказував її
з простотою святою
(я, може, помилку роблю,
що казку в рими строю).

Ми з ним сиділи у садку
вечірньою порою,
в той час, як захід розпалив
пожежу за горою.

Вечірній вітер турбував
стареньку нашу грушу,
і щось таємне і жаске
нам заглядало в душу.

Усе лякало нас: трава,
що тихо майоріла,
і гаю дальнього стіна,
що в заході горіла.

Та навіть в груші тій старій
ми певності не мали, —
хто знав, про що її гілки
"на мигах" промовляли?

А найстрашніші нам були
оті ставні тополі,
що вшикувалися в ряди, —
запевне, з злої волії

Бо все те, запевняв Лаврін,
(так приятель мій звався),
зросло на велеті тому,
що з богом позмагався.

Той велет сильний був колись
не тілом лиш, а й духом,
всі людські пута й кайдани
зривав єдиним рухом.

Його збороти не могла
ніяка міць ворожа,
поки на нього не прийшла
таємна кара божа.

Чим велет бога прогнівив,
того Лаврін не відав.
Питала потім я й старих,
та жоден не повідав.

Не встрелив велета господь
своїм ясним перуном,
а тільки сном його накрив,
немов м'якеньким руном.

Сон, кажуть, божа благодать, —
ні, часом кара божа!
Спіткала велета у сні
пригодонька негожа.

Ліг велет — думав, на часок,
та й спить уже століття,
землею заснітився весь
і марить про страхіття.

Бо скористали вороги
з його важкої млості,
безкарно точать з нього кров
і трощать білі кості.

Вже оснували тіло все
залізними дротами,
припали до глибоких ран
неситими ротами.

Не раз до серця глибини
сягають хижі руки,
а велет спить камінним сном,
хоч терпить люті муки.

Часами болісно у сні
наморщить густі брови,
тоді стинаються й шумлять
гаї, ліси, діброви.

Як дошкулить несвітський біль,
він трохи ворухнеться,
по тілу корчі пробіжать,
уся земля здригнеться.

Та не бояться вороги,
гадають: "Ет, примара!"
Але ущухне божий гнів,
минеться й божа кара.

І встане велетень з землі,
розправить руки грізні
і вмить розірве на собі
усі дроти залізні.

"Все, що налипло на йому,
одразу стане руба..." —
хлоп'я спинилось. Нам обом
волосся стало дуба.

"Коли ж він встане?" — тремтячи,
спитала я хлопчину.
"За рік, сто рік чи за безрік,
а може, й в сю хвилину".

Тут раптом вихор налетів,
і дерева здригнули.
Ми, як сполохані пташки,
до хати враз майнули...

Кохана стороно моя!
Далекий рідний краю!
Щораз згадаю я тебе,
то й казку сю згадаю.