Мое село

Стоїть Книшівка, ще з часів Богдана,
Її засновник, вільний Книш-козак,
За те йому, як кажуть, честь і шана,
Уклін низький наш, тисяча подяк.

Стоїть, Книшівка, на горі під небом,
А у підніжжя Псьол старий тече,
І краєвиду кращого не треба,
Дивись пильніше, любий парубче.

Стоїть Книшівка, наче наречена,
В намисті вулиць, у фаті садів,
А на майдані, майорять знамена,
Як спогади про подвиги дідів.

Змінилися віки і покоління,
Та на Жданівці плескотить ставок,
І палахтить горобина осіння,
Стоїть старезний у Садку садок.

А думка лине так, неначе птаха,
І спогади, як риба, знизу вверх,
І до гори, що зветься Паталаха,
Й до церкви де був шпиль-золотоверх.

Яка вода стрімка тече на Шлюзі,
Та як спокійно, тихо у Гайку,
Гніздо  лелеки на вербі, у лузі,
І жмурки-гра в духмяному бузку.

Як був колгосп "Червона Україна",
А в ньому Інзик гідний керівник,
Яка була при ньому сівозміна,
Як хліб пекли, та клали на рушник.

Історію, як звісно роблять люди,
Міняють русла течії води,
Ми пам'ятати їх повинні всюди,
В часи достатку, та в часи біди.

Як неможливо полічити зорі,
Так не згадаєш все своє життя,
Нехай же знімки в пам'яті просторі,
Ніколи не чіпає забуття.

Стоїть Книшівка, зеленню повита,
Волошками уквітчане село,
І росами прозорими умита,
Ще красивіше ніж раніш було.

1.12.2025 р.