Квантова Поема Про Заплутан сть Кохання

Квантова Поема Про  Заплутаність Кохання.

    Вона говорить про заплутані частинки,
які відчувають одна одну через прірву світлових років.... Про те, як на момент  Великого вибуху весь Всесвіт був меншим за вушко голки...
І як у центрі чорної діри час зупиняється, як стрілка на зламаному годиннику...

   А я не чую слів.

  Я тільки бачу, як її пальці танцюють у повітрі -
вузькі, довгі, красиві, наче створені для «Місячної сонати».
   Кожен рух - це німа нота, яка лунає десь у мене під ребрами.
   Її пальці наче малюють траєкторії фотонів,
і, здається, ніби вона грає на невидимих клавішах мого серця...

     Вона вдихає...  і повітря навколо стає відчутним, ніби вона вдихнула саму гравітацію.
Груди повільно піднімаються, як хвиля, що несе на собі весь океан космосу.
    Вона видихає... і тепле дихання торкається моєї щоки, як побічний ефект супернової...

   Локони падають на плечі.
Темні, з легким мідним відблиском у світлі лампи.
І я думаю: якби я був фотоном, я застряг би саме в цих локонах, і жодна відстань у всесвіті не змогла б розірвати наш зв'язок.

    А навколо - її парфуми: бергамот, ваніль і щось знайоме, ледь-ледь вловиме.
Вони таємничі,  ніби створені спеціально для неї. Унікальні, вони приваблюють невідомою енергією.
   Ще в них є щось холодне, металеве, як запах озону після грози.
   І мені здається, що саме вони охороняють усі її секрети та таємниці.

   Я вдихаю - і відчуваю, як розширюється мій власний горизонт...

«Коли дві частинки переплітаються,
стан однієї з них негайно визначає стан іншої.
Немає простору і немає знаків. Немає часу.  Тільки зв'язок...»

   І я киваю головою,
хоча знаю:
ми переплелися вже давно.
І ніяке вимірювання не може нас розлучити.



.