Спаленi Мости

Слова, як уламки скла,
Летіли з вуст її тремтячих.
Вона цей міст сама спалила,
В очах холодних і незрячих.
"Прощай. Прости. Спали мости.
Заради щастя. Не проси.
Я не вернусь. Назавжди. Все.
Мене від себе відпусти."
І кожне слово – гострий цвях,
Що в серце било без упину.
Він бачив в змерзлих тих очах
Свою приречену руїну.
"Іди! Вернись! Та ні, іди!
Біжи від мене геть, біжи!
Не жди любові, не чекай,
На попелищі не лежи."
Він бачив, як вона сама
Себе ламала навпіл болем.
Та вже стояла та стіна,
Що їх ділила спільним полем.
"Прости, що мучила тебе,
Що полюбити не зуміла.
Я відпускаю... від себе...
Я так сама цього хотіла."
Він мовчки слухав вирок свій,
Любов його – пуста ілюзія.
І в тиші мертвих їхніх мрій
Росла холодна дифузія.
"Ти не любив. А я, мабуть,
Тебе також і не любила..."
Ці уламки душу рвуть,
Ховають все, що в них ожило.
"Іди, біжи, тікай, лети!
Ти вартий кращої за мене.
Я досягну свої мети,
Та вже без тебе. Лиш про мене...
Прости." І плечі здригнулись,
І сльози річкою прорвались.
Мости дотла догоріли,
Вони назавжди розлучались.
Він відступив у німоту,
В туман, де образ її танув.
І ніс з собою пустоту,
І біль, що в серці не розтанув.
Вона ж лишилась біля скла,
Де зорі падали байдуже.
Чи щастя справді віднайшла,
Спаливши найдорожче, душе?