Сказка про Оха чудотворца

Это мой поэтический перевод стихотворения Ларисы Косач на русский язык.

В тридевятом славном царстве,
где раньше правил царь Горох,
и сейчас есть на хозяйстве
мудрый господин, вельможий Ох.

Сам же Ох был очень низкий,
а на сажень борода,
знает край вдоль и поперёк,
и кому какая беда.

И кто прав или неправ,
кто сам придёт или вдвоём, -
всех конечно же примёт он,
лишь промолви слово «Ох!»

На зелёном холмочке
сперва людей он принимал,
потом же сел он в тенёчке,
оттуда голос подавал.

А как с утра и до утра
стали люди надоедать,
Ох сделал себе землянку,
Оха больше не видать.

Но а кто то место знает,
где трухлявый пень и мох,
тот приходит и взывает
или тихо молвит: «Ох!»

Если даже ненароком
это «Ох!» промолвил ты,
знай же вылезет и боком, -
возвращенья не найти.

Ведь затянет с головой
та трясина моховая
и с душой ещё живой
похоронит под землёй.

Под землёю же - палаты,
где вельможий Ох сидит,
хорошие и пышные комнаты,
Сребло-злато всё звенит;

дорогие самоцветы,
словно звёзды там блестят
и везде цветы заморские
а в клетках птицы сидят;

там и рыбки золотые
все в хрустальных сундуках;
и медведи ходят дыбом
в рукавицах, жупанах.

В миг тебя там одурманят
блеск и крепкие духи,
Попугаи там расскажут
поговорки и стихи.

И вытаращит глупые глаза
в тебя рыбка, как чига...
Тут группа медведей окружает,
каждый лапу простирает, -

первый взял тебя за руку,
а второй берёт плечо;
не дай бог пошевелиться! -
и кровь сразу потечёт.

Ведь и белые рукавицы
пробивают коготки,
крючковатые зацепки, -
впьются будто грызуны.

Потому, раз уж попался,
ты в ловушку словно мышь,
выбираться не пытайся ,
Молчи и не шевелись!

Ох поприветствует тебя
И предложит послужить.
Если дашь ему отказ
Можешь голову сложить.

Если ты служить не хочешь –
сразу цок тебя в лобок,
тогда ты носить не сможешь
рукавицы, жупанок.

Стань на службу - и подарят рукавицы, жупаны,
поздравляют, уважают
только там тебе кранты!

Вечно будешь скучать
в дворце под землёй,
больше не увидать
солнца с луной.

Где прикоснёшься - везде ворота, под замком да под ключом...
В дали кто-то часами отзывается нытьём.

Пение на плач отвечает,
плач на пение, и так без конца...
Говорят, пленница там рыдает, ждёт парня-молодца;

возле неё там Жар-птица
пеньем душу утешает,
а скучная и крепкая темница,
деве душу угнетает.

Если захочет кто-то из храбрых юношей её освободить,
должен сперва семьдесят семь замков разрубить.

Уже вам сказка надоела?
Что ж! кто имеет кладенец,
пусть замки те разрубит
будет сказочке конец!


Оригинал: Казка про Оха-чудотвора (1906 рік)
Автор: Леся Українка (Лариса Косач-Квітка)

В тридев'ятім славнім царстві,
де колись був цар Горох,
є тепер на господарстві
мудрий пан, вельможний Ох.

Сам той Ох на корх заввишки,
а на сажень борода,
знає край і вдовж, і вширшки,
і кому яка біда.

Чи хто правий, чи неправий,
чи хто прийде сам, чи вдвох, —
всіх приймає пан ласкавий,
тільки треба мовить: "Ох!"

На зеленому горбочку
спершу він людей приймав,
потім сів у холодочку,
звідти голос подавав.

А як з ранку та й до ранку
стали люди обридать,
Ох зробив собі землянку,
Оха більше не видать.

Але хто те місце знає,
де трухлявий пень і мох,
той приходить і волає
або й тихо каже: "Ох!"

Хоч би навіть ненароком
теє "ох!" промовив ти,
знай, що вилізе те боком, —
воріття вже не знайти!

Бо затягне з головою
трясовиця мохова
і з душею ще живою
під землею похова.

Під землею ж там — палати,
де вольможний Ох сидить,
гарні, пишнії кімнати,
срібло-злото скрізь ряхтить;

дорогії самоцвіти,
наче зорі, миготять,
скрізь заморські дивні квіти,
по клітках пташки сидять;

золотії грають рибки
в кришталевих скриньочках;
і ведмеді ходять дибки
в рукавичках, жупанках.

Враз тебе там обморочать
блиск і пахощі міцні,
попугаї заторочать
приказки якісь дивні.

І безглузді очі втупить
в тебе рибка, мов чига...
Тут ведмедів гурт обступить,
кожен лапу простяга, —

той бере тебе за руку,
той торкає за плече;
боронь боже ворухнутись! —
кров одразу потече.

Бо крізь білі рукавички
враз проб'ються пазурі
гачкуваті, мов гаплички, —
так і вп'ються, мов щурі.

Тож, коли вже раз попався, —
наче в пастку бідна миш, —
то сиди, мов прикувався,
не рушай, мовчи та диші

Вийде Ох: "Вітай в гостині!
Чи волієш нам служить?
Чи волієш, може, нині
головою наложить?"

Скажеш: "Я служить не згоден", —
зараз цок тебе в лобок,
якщо ти носить не годен
рукавички й жупанок.

Стань на службу — подарують
рукавички й жупанець,
привітають, пошанують, —
тільки ж там тобі й кінець!

Вічно будеш пробувати
у підземному дворі,
більш тобі вже не видати
ані сонця, ні зорі.

Де торкнешся — всюди брами
під замком та під ключем...
Десь далеко хтось часами
озивається плачем.

Спів на плач відповідає,
плач на спів, так без кінця...
Кажуть, бранка там ридає,
жде юнака-молодця;

коло неї там жар-птиця
співом душу потіша,
та сумна міцна темниця,
смутна в дівчини душа.

Якби хтів їй волю дати
хто з хоробрих юнаків,
мусить перше розрубати
сімдесят ще й сім замків...

Вже вам казка обридає?
Що ж! хто має кладенець,
хай замки ті розрубає, —
буде казочці кінець!