пациент весны

полу-поэма, билингва 2025

***
Настя художниця, вона завжди націлена  на полотно,
на гру світлотіней, як мисливець на лисиць,
принюхується, вивчає сліди на топкій землі.
Вона забула про анатомію,  ніколи не потребувала її.
Навіщо їй бути цілою?
Розбита ваза без троянд і коханця.
спина - це закриті двері
з запаяними монтажною піною краями,
у неї немає спини і вона трохи цього соромиться,
на пляжі засмагає тільки в трусиках і футболці,
тільки край картону, обрив вуст.
де у звичайних людей спина у неї яр у сирих волошках,
старе велосипедне колесо,
а глибше як у шахті ліфта
медитація хребта - шматочками шкільної крейди.
вона не відчуває холод, але засікає рух
волосками на потилиці -
синиця залітає між лопаток
ніби у відчинене горищне вікно, .
вона не знайде вихід, не врятує птаха, поки не намалює,
витягне, виманить її широкими мазками.
повітря наповнює її як вітрило
і груди - не розпалені багаття в зимовому саду.
вона думає: як це заповнити?
бажання цілісності, бути такою як всі,
люди у яких, є спина. є сім'я і майбутнє
товсте і всеосяжне як дупа бегемота.
вона могла б намалювати собі спину, запросто.
скопіювати чужу трапецію, шкіру щастя,
родимки, шрам, ягідні кісточки застібок ліфчика .
копія.
але папір відшаровується як нігті ,
акварель не тримається на невидимках -
вони як діти весь час тікають під час дощу.
тоді приходить думка про сюрреалізм.
дівчинка-тарган на стелі дивиться зверху вниз.
заповнити провал вище талії текучою смолою,
пам'яттю дерев, кожне м'ясоїдне слово,
яке їй сказали чоловіки,
ліжко, завалене альбомами, репродукціями,
тонкі сильні пальці, що пахнуть акрилом, креветками. 
обіцянка, яку вона дала матері
ніколи не залишати її одну.
ось тут світанок повинен бути видимим, просвічуючим,
як стодоларова купюра.
сенбернарша  Веста замість Бенджаміна Франкліна,
але вода занадто важка.
вона зламає її кістки, бунгало зі спресованого пляжного піску.
кліткою для птаха - щоб люди,
які дивляться на неї зі спини, думали,
що дивляться на дивного птаха 
і знали, що вона ніколи не полетить, не зрадить, не напише донос.
але вона не хоче бути місцем
очікування, вокзальною жалібною сукою.
вона відходить від полотна як від верстата,
від операційного столу - лакований від поту
пацієнт весни
з трепанацією мозку квітучий абрикос, 
її руки жилаві як еспандер
втомилися.
я дивлюся на неї зі спини і розумію що бачу весну,
Настю у сонячних бризках, сварках.
озеро неглибоке як дзеркало у коридорі.
лохнеське чудовисько парасольки.
коли вона засне я її обійму,
стану її спиною. щоб ніхто не спалив її картини,
підстрибуючи і пищачи як блешня.


***
Настя художница, она всегда нацелена  на холст,
на игру светотеней, так охотник на лисиц,
принюхивается, изучает следы на топкой земле.
она забыла об анатомии,  никогда не нуждалась в ней.
зачем ей быть целой?
разбитая ваза без роз и любовника.
спина - это закрытая дверь
с запаянными монтажной пеной краями,
у неё нет спины и она немного этого стесняется,
на пляже загорает только в трусиках и футболке,
только край картона, обрыв уст.
где у обычных людей спина у нее овраг в сырых васильках,
старое велосипедное колесо,
а глубже как в шахте лифта
медитация позвоночника - кусочками школьного мела.
она не чувствует холод, но засекает движение
волосками на затылке -
синица залетает между лопаток
будто в распахнутое чердачное окно, .
она не найдет выход, не спасет птицу, пока не нарисует,
вытащит, выманит ее широкими мазками.
воздух наполняет ее как парус
и груди - не разожженные костры в зимнем саду.
она думает: как это заполнить?
желание целостности, быть такой как все,
люди у которых, есть спина. есть семья и будущее
толстое и всеохватное как жопа бегемота.
она могла бы нарисовать себе спину, запросто.
скопировать чужую трапецию, кожу счастья,
родинки, шрам, ягодные косточки застежек лифчика .
копия.
но бумага отслаивается как ногти ,
акварель не держится на невидимках -
они как дети все время убегают во время дождя.
тогда приходит мысль о сюрреализме.
девочка-таракан на потолке смотрит сверху вниз.
заполнить провал выше талии текучей смолой,
памятью деревьев, каждое плотоядное слово,
которое ей сказали мужчины,
кровать, заваленная альбомами, репродукциями,
тонкие сильные пальцы, пахнущие акрилом, креветками. 
обещание, которое она дала матери
никогда не оставлять ее одну.
вот здесь рассвет должен быть видимым, просвечивающим,
как стодолларовая купюра.
сенбернарша  Веста вместо Бенджамина Франклина,
но вода слишком тяжелая.
она сломает ее кости, бунгало из спрессованного пляжного песка.
клетка для птицы - чтобы люди
смотрящие на неё со спины думали,
что смотрят на чудную птицу 
и знали, что она никогда не улетит, не предаст, не напишет донос.
но она не хочет быть местом
ожидания, вокзальной жалобной сукой.
она отходит от холста как от станка,
от операционного стола - лакированный от пота
пациент весны
с трепанацией мозга цветущий абрикос, 
её руки жилистые как эспандер
устали.
я смотрю на нее со спины и понимаю что вижу весну,
Настю в солнечных брызгах, дрязгах.
озеро неглубокое как зеркало в коридоре.
лохнеское чудовицке зонта.
когда она заснет я ее обниму,
стану ее спиной. чтобы никто не сжег ее картины,
подпрыгивая и повизгивая как блесна.