Неначе сонячне затемнення...

Світлана Пузіна

Неначе сонячне затемнення настало.
Я не забуду, як учора цілувала
твої вуста вологі під морські прибої.
Зникала різна, супроти коханню, зброя.

Чи панувало те затемнення насправді,
Чи романтичний є гамбіт - фігура правди?
В горах ми майже позлітали вдвох з орбіти.
І в пам'ять вклалося  спекотне наше літо.

В той час, як сонячне затемнення враз зникне
перекочую я в реальність з ранку звиклу.
Мене з журбою очищати буде осмос.
Своє бажання відсилатиму у космос.

Бурхлива прикрість на душі себе вгамує -
клубок гіркий, як наче вирок, не ковтати.
Чорнил кривавих взяти, щоб це описати,
яку довіру до кого собі малюю.

Чи то взаємне, чи то хитрість не прикрита,
зводила з розуму любов в безхмарне літо.
Що ніби в сонячне затемнення сховали
миттєві хвилі, в ошуканстві ми пізнали?

Солоне море і вуста такі солодкі
в обіймах теплих, але ночі ті короткі.
Було нам пестощів з тобою зовсім мало.
В самотність осені  любов переступала.


Цей вірш переклад мого вірша з російської "Затменье солнца"

04.11.2025