двi мене

Є дві мене. Одна — як світлий ранок,
У серці мир, в долонях теплий рай.
Вона — мов пташка, що вертає в ланок,
Де тиша спить і не цвіте розмай.

Вона пробачить, пригорне, зігріє,
У слові — мед, у погляді — весна.
Вона повірить, навіть коли мріє
І дотик в неї наче із тепла.

Вона зціляє рани поцілунком,
Розвіює у серці темний страх.
Її душа — з прозорим перламутром,
Що не затьмарить навіть час в руках.

А друга — демон, полум’я і крила,
В очах — вогонь, у посмішці — метал.
Вона б і світ, і душу спопелила,
І серце в неї з каменю та жал.

Вона вогнем до кісток обпікає,
І кров кипить від дотику її.
Вона руйнує, а тоді вбирає
У світ новий, де правлять лиш бої.

Вона шепоче клятви, мов отруту,
І кожне слово — наче гострий ніж.
Вона зітре святе в бездонну смуту,
Зламає волю, щоб здобути тліж.

Є дві мене. І в погляді глибокім
Ти заблукав між світлом і пітьмою.
Скажи мені — у тиші одинокій —
Яка із них зустрілася з тобою?