Розмова з Богом

Розмова з Богом
(монолог Ангела)

Світло падає ниць, ні жалю, ні прощі,
Розлітаються геть косяки листви,
Я на Тебе дивлюсь крізь повітря товщу
І загуслих хмарин сірі хоругви.

Тільки муть і драгва, де знайти опору?
Що ж на варті заснув вірний Херувим?
Що ж бурує товпа, до розправи скора?
Як же зводи піднять наново з руїн?

Що ж під тінню повік погляд Твій не сяє?
Що ж приплюснутий став сонячний овал?
Що ж двояться сім бід, що ж нема кінця їм?
Помилково Ти тут все намалював.

Ти заслаб, постарів, не під силу ноша,
Став на очі слабкий, все наплутав Ти,
То ж приляж, відпочинь, правий мій, хороший,
Нам іще чепурить світ до чистоти.

Хай вандали Твої зруйнували храми
І заблуди Тебе зрадили нехай,
Та віршами тобі я і молитвами
Підсоблю, світлий мій, рук не опускай.

Осьо хрест і Завіт, пензель з мастихіном,
Щоб цю кліть зішкребти
й крила дописать,
Відпустить всім гріхи, владу дать єдину
Стадарям лиш хмарки в небі випасать.

Ночі туш — мізерня, бо в нас є білила.
По спіралі летять плинні ці світи.
Бачиш? Ранок новий набуває сили,
Білий сніг гул війни втишив, чуєш Ти?

Ще для райдуг зведем світлові оплоти
І безбарвні часи розфарбуєм знов,
Я з Тобою, ось тут, у вікні навпроти,
Там, де Слово Твоє
і Твоя Любов.