Здається повні, що віднині
ніч, наче макове зерня,
ховає очі темно-сині,
а їй всміхається зоря,
бо хоче трішечки розчулить
й зітерти образ чорноти,
щоби з думками про минуле
гучні пороги перейти…
змивають чорну тугу хвилі
та обгортають повні тінь,
сповить її вони безсилі
тому й гуркочуть, – відпочинь…
знов пісня перекату ллється,
мов недописане життя,
там де гучніше стукіт серця –
нема в минуле вороття…
недосвіт* в повні темно-сірий,
мов той відлюдник у імлі,
йому не стало нині сили
постать володарем землі…
зоря зірвала /геть/ окови,
бо вже занадто всім страждань,
прибрала в роси кущ терновий
та в згарду** здійснення жадань…
*морозний ранок
**намисто
13.11.2025
про минуле...
© Copyright: Людмила Аристархова, 2025
Свидетельство о публикации №125111606096
Свидетельство о публикации №125111606096
Рецензии