Я розкажу тобi, дитино, про життя - 19 частина

«Перепоною в дорозі не ставати»

– Я розкажу тобі, дитино, про життя,
пізнань наповнене, їх розмаїттям,
але найбільше це – перелиття
з пустого у порожнє й більше сміттям.

Всіх, наукових відкриттів,
стільки накидано в наш розум,
у думки…
їх вичистити,  хоч би і хотів,
уже не в силі.
То, вже не струмки,
а вже потоки…
ні – бурхливі ріки…
сила-силенна в нас уже кипить…

За ними не чутно – душевні крики,
тому, так довго, непотрібно, спить.

Рятуємо все; пам'ять, очі… тіло,
всі м’язи звикли і вже не болять.
На всі питання наукові, сміло
відповідаємо:
«Сідай, оцінка п’ять!»
Рахуємо; додати, віднімати,
ділити, множити…
кінця немає.
Розуму сили безкінечні трати.

Крізь все життя цей бій триває.

***
Весь час навчалася і я, аж до тепер,
прочитано немало, безліч книг.
Похилий вік узяв і всеньке – стер,
стільки пізнань…
розтанули й без криг.

Береш у руки книгу почитати,
а на сторінці п’ятій вже забув,
що на початку. Знову починати,
а чи лишити? Знань і не набув.

Тепер задумуюсь, а чи тому
навчалася весь час завзято?
Чи користь принесло це, хоч кому?
Перетворило будні мої в свято?

Знання розсіюються нині, по зернині,
тануть як віск
і цей вогонь – лиш тліє…
Тяга до знань не зникла і понині,
все ж, річка ця, добресенько міліє.

Душа – хоче розправити вже крила
і чистить Авгія конюшні – м’яко,
а щоб скоріше я це зрозуміла,
то закриває всі ходи всіляко.

Зір – щоби менше бачила навколо,
бо в душу зазирнути треба.

Слух – відступає кволо,
душу послухати теж є потреба.

І тіло – бігати вже досить,
збирати всі ломаки світу.

Душа, лиш спокою, так просить,
давно їй хочеться привіту.

Ми, цього світу, баламути.
Як зупинити нас у дії?
Вона не хоче бити, гнути,
не нищити надій і мрії.
Тихенько поверта додому,
не забирає і пізнАння.
Вони тепер лише у тому –
душі і розуму єднання.

*
Тому й розказую, дитино, про життя,
наповнене дурницями й розумним.
Все з нами грається…
і так до прибуття
на фініш!
Світ стає – бездумним.

Бо залишається позаду
те, що надбав і для душі, й для тіла,
розкидав… чи привів до ладу
думки і почуття…
Душа тремтіла
від таємниць, які за – тим порогом…
незвідана дорога в переді.
Всеньке життя, яким стане ітогом?
вгорі – на скелі? чи на дні – в воді?
ці води мутні, чисті, чи багнюка?
а скеля – мертва? чи жива?

Єдине, із хотінь, у скронях стука:
«Мої хай будуть добрії жнива!»

– Бабусю, робимо що можем,
такий вже світ, всі мусимо крутитись,
щоб вижити.
Тобі так скаже кожен.
Наш вибір – посміятись, а чи злитись.

*
– Так, так, дитино, вибір є за нами,
але все плутаємося у лабіринті –
своїх амбіцій! Овіяні снами,
що зможемо – усе! й любої миті.

Беремося за справу неуміло,
не вдумуючись – на добро? чи в зло?

ЕГА!.. вже вариво, так гарно закипіло…
Не вийде? що ж, цей раз не повезло.

Зламає це життів немало? –
«вина є не моя, то – хтось завадив!»
і переживати не пристало –
«старався бо! нікого не зрадив!»

***
Я ж, не бралася за те, що не моє,
в чому сильна, те було в роботі.
Добре знала – хто я, ким я є,
то ж, не борсалася у чужім болоті.

Те моє – у чім я фахівець,
щоб могла подякувати долі,
щоб не зводити зусилля нанівець,
граючи не на своєму полі.

Треба вміти місце уступати
тим, хто є в цій грі – найкращим.

Перепоною в дорозі не ставати!
Їх старання… не стало б пропащим.

Я зійшла з дороги.
Що могла
вже зробила, тепер черга інших.
Розумілася б – допомогла.
Ні – вперед пустила ліпших.

Каменюк посипалось немало:
«Що злякалася, сховалася в кущі?»
А що на вітрах стійко стояла,
де з усіх сторін – ламай..! трощи..!»

«Як взялася – зможеш!»
Усі злі…

Так, я зможу, але в чому сила,
коли скрипку зроблять ковалі
і чи музика ця, буде кому мила?

В чому мудрість?
Показати своє – Я?
Всім нашкодити – і людям, й справі?
Я ж, довірилася співу солов’я,
щоб дорогу дати чужій славі,
яка візьме труд на свої крила,
понесе життя до висоти,
щоб зробити птаха це зуміла,
хай не заважають їй – кроти.

– Тому ви, бабусю, в самоту
заховалися? Це, щоб не заважати?

Стримуєте всю цю глупоту,
щоби чисте все не плямувати.

Крок на право, крок на ліво – все
є в нікуди… хоч крутись по колу…
Все одно!
Лиш – болі принесе,
в чім ви профі, не треба нікому.

– Так, дитино, зараз не на часі
всі мої таланти і уміння,
але пошпигати усі ласі,
їм наснаги вистачає і уміння.

Хай собі потішать своє – ЕГО!
Хай купаються в амбіціях і снах…
Не нашкодити!
Ось це в основі – моє!
І воно на ділі, не в словах.

***
Я розказую тобі своє життя,
яке підходить до кінця, мені не страшно.
Здається все робила до пуття,
не хибила, хоч і не раз невчасно.
А може й хибила, хіба то пригадаєш,
події засипали з головою,
що проживеш, те перед смертю й маєш.

А чи для тебе це було метою?

Коли ставала на життя дорогу,
чи мріяла про те, що нажила?
В ту сторону поставила я ногу?
Що у душі до Бога принесла?

Усі питання, всі самокопання,
літа носили, били й лікували,
а чи потрібні ці мої старання?
Вони лиш міцно серце закували
в кайдАни, що придумала сама,
сама прикула всі думки – накрІпко
(хоч на руках, ногах, там їх нема),
вони мовчать, а бігали так стрімко.

Не підганяю й рухати не хочу,
хай сплять, бо за життя стомились.
Мене, до ліньки вже таку охочу,
теж не підняти, як би не трудились.

Мої думки поросли бур’янами,
розшукую з під них – заради тебе.

Твої питання – тільки поміж нами.

На ці питання – відповіді треба.

– Так, так, бабусю, я ще молода,
не знаю навіть і шукати що,
як справитись, коли прийшла біда,
робити що і думати про що?

А ви переживали безліч бід,
шукали виходи, теж «тикалися носом»
у стіни перепон.
Вогонь і лід…
пізнали все, пробігши долі кросом.

Давали мені втіху й порятунок,
поради визрівали не дарма.

***
Дочка передала вам свій малюнок,
не знаю вже – чого у нім нема?
І сонечко, і з татусем, і дім,
і річечка, і край води вербичка,
і лавочка… все на догоду всім,
старалася – сама ж бо невеличка.

Так ось, дочку збираємо до школи.
Повірите? Іде у перший клас.
Я й не подумала б ніколи,
що скоро так підійде час,
знову до школи йти навчатись,
хоч із дочкою, все – спочатку.
Знову, за всі науки братись,
коли поставимо вже крапку?

– Пішла до школи в перший клас?
Подобається вчителька новенька?

– Ще молода і не шкодує час
для діточок. До того ще й гарненька.

– То добре, вчителів багато
хороших і старанних в своїй справі,
шукають бо, не тільки «срібло й злато» –
достойним бути вчителевій славі.
Нести знання, мов Прометей вогонь,
стійко іти… як пеклом так і раєм
і вистояти в безлічі погонь,
проходячи, весь час, обриву краєм.

Тобі кажу, добрісінько ж бо знаю
обидві сторони – учителя й батьків.
Ні там, ні там «в хмаринах не літаю»,
сама – матуся й в шкурі – вчителів.

Вчителювала майже пів життя,
моїми учнями були любого віку.
Знання всім віддавала й почуття,
від благодаті щему й – болі крику.

– Чому, бабусю, перестали викладати,
заставило що, справу покидати?
Частенько бачила як в гості йшли до хати
всі ваші учні, з дітлахами,  привітати.
З повагою до вас вони й понині,
а вже самі скоро чекають на онуків.

– Життя, дитино, вчителя – в полині.

Наповнення – всіх, цього світу, звуків.

***
Послухай…
декілька історій – двох сторін.
Тепер ти теж є мама учениці,
коли настане час для перемін,
не наробила б, саме – ти, дурниці.

Таких дурниць батьки зробили море,
тому і маємо потік розбитих доль.
Вони ж самі не відають, що горе
прийшло від них!
Це – їх первинна роль.

Бо не питали, не хотіли знати,
ту, другу сторону – учителя медалі,
який би допоміг їм залатати
всі дірочки… ще паперові, а не з сталі.

*
Колись, був учень в мене, із багатих,
ледь старший від донькИ твоєї.
БулО тоді – таких дітей пихатих
не мало…
«інші – бур’яни… вони ж – лілеї».

Гордовито на усіх дивився,
не було поваги ні до кого;
вчитель… вік людини… не хилився –
всі нікчеми, всі не гідні цього.

Скаржилися вчителі не раз.
То з ножем прийде:«Це власність моя!
Не віддам! Ти мені не указ!» –
учням небезпека від «героя».

Із презирством, споглядав з високу.

Мене то обходило – дитина!
Поки не зірвав мені уроку,
як то кажуть – «заслуговував на дрина».

Зробила запис у щоденнику батькам,
присутніми побути на уроках,
хай поведінку він покаже сам
на ділі, а не з слів… потоках.

*
За багато років, тільки раз,
мала так стосунок із батьками,
викладала я не на показ,
тому все гаразд було з дітками.
Із повагою до них, вони до мене.
Як самій цікаво, так і їм.
Ми разом навчались, що є темне
а що біле… і раділи цим.

Вже й забула, що покликала батьків,
а вони стоять, перед уроком.
Не повернеш час, хоч би й хотів,
а що було далі стало шоком!

«Яблуко від яблуні… й не диво,
не так далеко вже і відпадає».

Хлібом колоситиметься нива,
як не сіється й ніхто не доглядає?

*
Батьки стояли, поруч тихо – син,
звисока погляд, ніби на нікчему,
не вчитель перед ними – «впалий тин»,
мов, чом посміла піднімати тему –
дитини виховання… як могла?
де ти? де ми? – в  очах читалось чітко,
ніхто не смів, а ти нас притягла?..

Повчати будь-кого і гірко, й бридко.

Ще більше – стало, цю дитину, шкода.
Яка потреба «битися об стіни»
високомірності…
То, завжди така мода,
багатий – прав, а бідні – значить винні!

– Ну бо, скажи перед батьками,
що було в дійсності і як?

Дитина знітилась, бо обросла брехнЯми,
вдома одне, а з вчителем ніяк,
не викрутишся, треба нести правду,
забігали очиці – «що робити?»

Батьки знайшли, як дати цьому раду,
придумали як сина захистити.

«Ви розкажіть» – та й дивляться на мене,
мов – ти оправдуйся, а не наше дитя.
«Ху-у-у», – видихнуло це дитя шалене.
Пронесло!
В нім – ні грама каяття.

На їх би місці – «ти нам що брехав?»
Поговорити б з ним, що добре, а що зло.
Мама мовчала і тато не став
казати й слова. Йому повезлО.

Відправила тихенько учня в клас,
він бачив як мені є прикро.
Найліпше, присвятити зараз час
його батькам, щоб пам’ятали кріпко.

– Мені хотілось вам допомогти,
у вас проблема, поки з горошину,
у бомбу, з часом, може відрости,
я не візьму на себе цю провину.

Вже скоро будуть другі вчителі
і я навчатиму вже учнів інших.

То – вам! дістануться усі жалі
з проблем, на певний час, притихлих,
бо ще маля і силонька мала,
окріпне, сила виросте з роками
і вийде в світ все, що душа несла
у потайних кишенях – буде з вами!

Чужі підуть…
підуть в свої дороги,
а ваші – доля разом заплела,
всі розпачі, усі тривоги…
на ваші плечі так перенесла.

У допомогу, підставляю спину,
разом цю «горошину» подолати.
Вибір за вами.
Батьки – приклад сину
і мусите про всі проблеми знати.

Бачимося з вами – перший раз!
Дивитесь на мене вже з презирством,
мов нікчему…
Кажу без прикрас.
Доказали це і своїм дійством –
обвели із голови до ніг
поглядом, скрививши губи,
«одяг простенький…
Ціна – то є поріг?
… а ні золотих прикрас… ні шуби?

Сумніваєтесь чому можу навчити?
Всі мої уміння на виду…

Вирішила, що й батьків треба навчити,
ризикуючи попасти у біду.

Але ні, на моє здивування,
помінялися батьки й, за цю розмову,
вибачалися.
Усі мої старання
стали благом і надія знову
повернулася – все зміниться на добре.
Погляд потеплів, пропала зверхність,
видно моє ставлення хоробре
перевершило дорослу впертість.

Із подякою, батьки пішли.
Я ж бо, залишилась мов побита.
Сльози, аж, струмками підійшли,
стримати несила… ними вмита.

Відвернулася скоріше до вікна,
щоб ніхто не бачив, гірко плачу…
ніби, в цьому світі я одна
рішення не знаю на задачу.

***
– Не мовчіть, бабусю, розкажіть,
знаю, вам тоді не легко було,
як ви справилися у цю мить?

– Доню, серце моє знань набуло.

Зрозуміла, ми батьки – є приклад,
для своїх дітей, до скону
і якщо в дитини в серці безлад…
ми! – подарували цю корону.

 «Замучені слова» про виховання,
всі пусті, мізерні і безсилі,
для дитячих душ не лікування,
а початок штормової хвилі,
що з роками у «дев’ятий вал»
перетворяться, для зору не помітно,
тільки піднеси тоді запал,
все – рвоне!!!
Бо, потай, тліло плідно.

Наші діти беруть приклад з нас,
копіюють всі наші повади,
беруть і не трішки – в прозапас,
всі наші провини і бравади.

Все, що батьки роблять то є норма!
то є правильно! так має бути!
Придається поведінки форма
у майбутнє. Хибні атрибути.

***
Шокувало, раз, мою знайому,
два питання трирічного внука
(не бажала би почути це нікому)
але доля – то химерна штука.

«Бабцю, коли ти нарешті здохнеш?» –
пролунало з вуст іще дитини.
І не засмієшся, і не охнеш,
в ступор впала бабця в ці хвилини.

Щиро так, заглядає в очиці,
весело вмостилось на колінах,
таке миле, мов маленька киця
й так нагадує бабусі сина.

Обійняв бабуню і чекає
відповіді, радісно притихло,
а в бабусі, просто, слів немає
пояснити…
що не радість то, а лихо.

Що сказати?
Зміст не зрозумілий
є дитині і хто допоможе?
І як пояснити?
Був би зрілий.
Так. Обняти і подумати…
О Боже!
Діти чисті, всі є непорочні
із народження, з самої пуповини.
Чим наповнюють?
Ці води є проточні?
Чи болото з плісняви і тіни?

Чують запитання з вуст дорослих
і повторюють, малесенькі папуги,
відповідь чекають… з  нас порослих
бур’янами, таких недолугих.

«А без тата, нам всім буде легше?» –
запитання нове, враз, поспіло.
Що для серця мами є найгірше
чути від онука «розклад діла»?

– Ой, бабусю, а як справилася з цим,
та знайома ваша?
Якось, страшно!
І яким же треба бути злим,
щоб таке бажати?
Й небезпечно –
можна так накликати біду
всю – на себе! що чужим бажають.

– Зачекай.
Чи відповідь знайду?
Я не знаю. І люди не знають.

Щастя дітям й біда дітям – ми!
Дитя чує, те воно й говорить.

Ми здаємося собі розумними,
грань добра і зла… за нами стОїть.

*
Ти старайся брати приклад з дочки,
вона поки ближче нас до Бога.
Захистити можемо, як квочки –
тіло.
Їх душа – нам допомога!
Незлоблива, з підлістю незнана,
всі пороки світу ще не коїть.

То дорослим, вигнати «тирана»,
Бог дарує в приклад – діток своїх.

Подивись на дітлахів, як вони скоро
миряться, погане забувають,
заздрощів їм не відомий морок,
в щирості живуть, не в хитрість грають.

*
В мене, виховання було просте,
поводитись – як хочу від дітей,
без поміток; перше, друге… шосте...

Світло – нестИ в собі, як Прометей.

Не говорила слів, яких несила чути
від своїх діточок і не хитрила,
не заздрила, не крала… хтіла бути
достойним прикладом,
бо саме – у цім сила!

Єдине, що казала дітям завжди:
– Вам соромно за мене?
– Мамо, ні!
– Стараюсь я, стараюся в заправду,
щоб вам було не соромно.
Й  мені
теж хочеться, щоб так і ви старались,
себе поводити – не в сором і батькам.
Від сорому голівки не схилялись
і в вас, і в нас.
Ні тут, ні там.

Ні у житті й як стану перед Богом,
всеньке життя стараюся без втоми,
як не крути – любов лиш є ітогом,
Бог  є любов! Це – істини закони.

*
А що знайома? – ще на серце рана,
бо так старалася допомагати дітям
і що навкруги хитрість і омана,
не думала.
Так, стало враз лахміттям,
нове і чисте в серці, що тепліло
і чим душа наповнена була –
лиш два питання і все перетліло,
нового досвіду, на старість, набула.

З народження і до самого скону
навчаємось і Авгія конюшні
все чистимо…
…з поклону до поклону…
такі ми не послушні.
 
***
То кажеш, доця йде до школи?
Як час летить… здається тільки вчора
сама дитям була й ніколи
не думала, що старість є потвора,
яка краде літа так швидко й непомітно,
знання і спогади потроху забира
і в небуття підемо непримітно,
на наше місце прийде дітвора.

Такий коловорот добра і зла,
терпіння, чистоти і кучі сміття.

Що в це життя з собою принесла?
(розмінюватиму майже століття).

Вперед не дивишся, тільки назад.
Така вона – мінливість долі.
Дала тобі вже стільки тих порад,
у них не тільки цукор, а й пуд солі.

***
Перебирає зошити і книги,
дивися, донечка твоя,
розтопить в серці усі криги,
така потішна…
радість і моя.

Дай Бог, у школі добрих діток
зустріне й добрих вчителів,
найвищих хай не матиме оцінок,
але хай має безліч добрих слів,
а за оцінками ганятися не треба,
вони пусті, коли є не цікаво.

Виникає у знаннях потреба,
коли йде від серця, не лукаво.

Ось, тоді невтомно всі гризуть
той, науки камінь, що є сили…
хочеться пізнати саму суть.
Їм не треба, щоби їх просили.

*
Йди на ручки до бабусі, доню,
обійнятися так хочеться з тобою.

Так, твоя долоня у мою долоню.

Чим займемося?
Твоєю грою?
А якою?
Ти придумала новеньку?
Мама теж, бо треба вся сім’я?
Маєш таку доню чепурненьку…

Я щаслива!
Хай стара, та ще потрібна я.


12.09.2025 р.