про вапно та дзвони

Я розчинився, бу;цім те вапно,
що сповиває повесні; стебло,
аби тебе так саме оповити:
раме;на, стегна, руки-віти,
без залишку, дочиста, недарма;,
немов імла ступає — крадькома;,
аби в усі-усі порожні пори
сягнути, ні;бито у небо дзвони,
аби побачити в про;зір вікна,
коли закінчиться оця війна,
розтанувши, мов тьма в потоці світла,
як усмішка твоя в очах розквітла.


Рецензии