Я не писав вiрш вже кiлька рокiв

Я не писав вірші вже кілька років,
Я не писал стихи уж пару лет…
З тих пір чимало вивчив я уроків,
Пройшов з тих пір чимало тисяч кроків,
Не срифмовав ни разу я куплет.

Я думав, що забув, що значить рима.
Я думал, как стихи писать, забыл.
В пітьмі життя ліхтар віршів не блимав,
Не мерехтів, лиш тихо-тихо гримав,
И пыл стихов угас, потух, остыл…

Я думав, все, достатньо, більш ніколи,
Я думал, хватит, больше никогда.
Я не писав вірші з тих пір, відколи
Мої бажання жити охололи,
Я не писал стихи уже года…

Але тепер в пітьмі, у мряці ночі,
Я не спешу идти в свою кровать:
Мене там не чекають милі очі,
Ні пристрасті, ні подихи дівочі -
Но почему-то я хочу писать.

Чи буде цей останнім вірш? Не знаю.
Быть может, в жизни вновь вернется стих.
Зітхаю, тихо-тихо, і чекаю. 
Не знаючи, чого в житті бажаю.
Чтоб голос пел? Иль чтобы был он тих?

Щоб пісня, як раніше, знов лунала?
В душе чтоб снова возродился звон?
Щоб вірш дзвонив, дзвінкіше за кристала!
Щоб вірш разив, гостріше за кинджала -
Мой стих. Мой голос. Мой полночный стон…

03.11.2025