Годувальниця

     Скільки себе пам'ятаю, завжди дуже любила маленьких дітей. І мріяла, що в мене буде їх багато від коханого чоловіка, коли виросту. Як у бабуні по материнській лінії - Анни Андріївни Кузьминської, яка родила та виростила 14 дітей. У неї навіть була медаль Матері Героїні. Але не було ні копійчини пенсії від радянської держави. Це її дуже мучило до кінця днів. Вона не хотіла бути нахлібницею у дочки та зятя, переїхавши до нас з вологодської глибинки у 50-х роках - з Тотемського району Вологодської області.
     Із одяганки вона собі ніколи нічогісінько не купила до самої своєї смерті. А коли тато помер, почала їсти лише зелену товчену цибулю з хлібом. Може, тому і померла від раку шлунку?
     Так ось у дитинстві моя мрія про дітей здійснювалася за допомогою гри у ляльки. Було їх більше десятка від самих маленьких пупсиків, що завжди сиділи у малесеньких ночвах, до величезного пупса за розмірами з новонароджену дитину!! Його було куплено мені у п'ятому класі аж за 56 карбованців ! Для порівняння мамина зарплата на той час складала 64 карбованці на місяць! Гралась я по шостий клас включно, звісно вже ховаючись від подружок.
     Ігри було виключно натуральними! Себто в ляльковому посуді я готувала натуральний суп в кухні на плиті, стоячи поруч із мамою. Садовила ляльок на обід. Переодягала в буденне, святкове, на прогулянку та на сон. Вкладала спати та співала колисанки. Купала, та водила у гості. Ми також їздили з молодшим братом у різні країни, вмощуючись під кухонним столом. Брат виконував роль льотчика, крутив удаваний штурвал, гудів, наче літак, і летів у заказану мною країну.
     Потім, після закінчення другого класу на все літо під мою опіку здано було Сергійка Мякотнікова, сина маминої найближчої подруги Поліни. Відпуски по родах були у ті роки малесенькими. На одну зарплату чоловіка - не прожити. Ось і довелося вдатися по мою допомогу. Так з'явилася в мене жива лялька! Вхідні двері на всяк випадок закривали - все ж таки дитина! Фіранки на вікнах я ретельно закривала, бо барачні вікна при самій землі. І дворові дітлахи сміялися з мене, стукаючи у вікна та заглядаючи у них.
     Одначе уваги на це я не звертала. Я повністю була зайнята дитинчам. Мила пляшечки та соски та дурника, перемотувала, годувала, заколисувала, все, як у справжніх мам! Вдячна тітка Поліна купила мені гарного шовку на плаття. А мама пошила його у дорослому ательє. Туди я ходила на примірки. Там покривалися пилом пальми у діжках. Примірочні кабінки були з вітражними зображеннями модних дам. А ще там були розкішні трюмо та оксамитові штори.
     А в моєму третьому класі я переїхала з батьками у передмістя Хмельницького - Гречани. Про один випадок з дитинства нагадала мені подружка-однокласниця через багато років. Перебуваючи в гостях у мене, їй сподобалася одна з моїх ляльок. І я їй цю ляльку одразу ж подарувала. Вона розказувала, що навіть її мама була здивована, як дитина могла розстатися з такою чудовою іграшкою.
     Після шостого класу передбачалася поїздка до санаторію. Моєю умовою було взяти з собою найбільшу та найкрасивішу ляльку. Або лялька - або я не їду! Умовляння мами не подіяли, і ляльку я-таки взяла! Я передбачала ефект, який лялька справить на дітей, і буду я завдяки їй - королевою! Але мудра директорка санаторію зазначила: "Ні!  Лялька прикрашатиме мій кабінет до кінця зміни. Річ - дорога, діти можуть зламати через заздрощі! Так що фурору не вийшло!
     І ось мені 15 років. Позаду восьмий клас. Попереду - мрія поступити в театральне училище. Батьки ніколи не перешкоджали моїм пісням-танцям, грі на баяні. Але лише як хобі.  Артистична богема батьками на дух не переносилася. Так що лягли б кістками, а до театру б не допустили. Тому атестата мені не видали, сказала мама , що відправить пізніше. І веліла їхати з Богом!
     Приїхала в Борки (поселення під Харковом) . Зупинилася в приватному будинку у двоюрідної сестри. А вона якраз в пологовому будинку. Народилася моя племінниця Ліля! Крім мене ніхто не прийшов забирати сестру з дитиною. І постало питання руба - а за що нам втрьох жити? Вирішили, що сестра піде нянечкою у місцеві ясла, а я буду дитині за няньку.
     Так і пішло. Сестра зцеджує молоко у пляшечки перед роботою і дає настанови, як доглядати новонароджену. А я все ретельно виконую - і підмивання, і перемотування, і годування, і прогулянки на свіжому повітрі. Одна заковика? Племінниця з соски їсти не хоче, кричить та випльовує її. Що робити? І тут я чисто мию свої груди, вставляю одночасно до ротика племінниці і соску, і свій сосок. Дитина трошки здивована, але процес пішов. Сестрі на всякий випадок нічого не розказувала. А з племінницею обидві насолоджувалися годуванням!
     Атестата мені так і не вислали. Зате я догодувала племінницю до ясел, став її годувальницею. А зараз - вона вже бабуся!
     Про дітей треба згадати ще один випадок з мого життя.  Поки в нашому домі на Липках йшов дворічний капітальний ремонт, ми жили на відселенні на Лейтенантській біля Печерського мосту. Сусідами с
через стінку в одній манесенькій кімнатці - сім'я з чотирьох чоловік. Дві рідні сестри, у молодшій з я них чоловік удочерив її доньку трирічну. А старша Марія, сорокалітня жінка у розлученні. Дитина її виховувалася в селі її батьками.
     І ось одного разу викликає мене Марія на порожню загальну кухню для "секретної! розмови. Зізнається, що завагітніла від парубка, який набагато молодший. То як бути? Чи робити аборт?
     - Який же аборт, Маріє? Хіба ти його не любиш?
     - Люблю. Але він же однаково з часом покине мене?
     - Так буде тобі утіха на пам'ять від коханого!
     Одним словом, в результаті "секретної" розмови рішення про виношування дитини було-таки досягнуто! Але то було лише початком. Працювали ми з Марією на одному заводі, і щообіду я квапилася до вертушки її режимного цеху на умовляння. То вона жалілася на токсикоз, то боялася живота, що підростав, боялася, що з неї, "старої", будуть всі сміятися.
     Я її завіряла, що вона ще багато й молодух заткне за пояс, домовилися, що із шкідливої дільниці її переведуть на іншу. Так до декрету вдвох і дотрималися благополучно! Марія з заводу звільнилася перед відпусткою, наші шляхи надовго розійшлися.
     А тут якось у метро хтось тихенько торкнув моє плече.
     - Ріта? - спитав голос за спиною
     - О, Маріє, привіт!
     Скосивши очі на дівчинку-підлітка, Марія прошепотіла на вухо:
     - Це вона! І вже звичайним тоном додала:
     - Нема того дня, щоб я тебе не згадувала і не молилася за твоє здоров'я! Як ти була права! Моя рідненька втіха!
     - А він? поцікавилася я.
     - Кинув, як і гадала.
     На наступній зупинці я виходила, щоб знову розлучитися на довгий період, побажавши обом щастя та гарної жіночої долі. І радіючи за спасенну душу!
.