ти вже не чуєш , бо душа горить
і памороки вітер забиває,
світла немає, а на те є, світ,
морок його що сили обнімає.
то дзеркала розбиті,
неба зась,
воно таки застигло нерухомо
та матриця шепоче: не вилазь,
не наче ми в гостях,
а не, у себе вдома.
то втома забарилась
скиглить осінь,
печаль у прірву дивлячись мовчить,
ти бачиш
як роки тебе заносять,
і падає душа не вверх,
а вниз.
та й тут тобі, авжеж не пасторалі ,
лиха година завше застає
зненацька нас,
о як вони дістали,
бо спокій лишень сниться нам
інде...
ти вже не чуеш, бо душа горить
© Copyright: Николай Стахив, 2025
Свидетельство о публикации №125102604882
Свидетельство о публикации №125102604882
Рецензии