Мiй татусь

     Мій татусь, Наріжний Микола Степанович, народився у селі Княжному Ново-водолазького району Харківської області. ( 8 березня 1916тр.-ь1959рю)Назва села, кажуть, походить від того, що то був княжий маєток вельможного пана ще за часів Київської Русі.
     Прожив тато дуже недовго через клятий туберкульоз, який тоді не вміли лікувати. А захворів, коли мені було лише два роки. Пам'ятаю, як ми з мамою провідували його до нього кілометрів зо три. А транспорту ніякого ! Мій брат Діма-
ще немовлятко, на руках у мами, а я йду поруч, тримаючись за спідницю мамину і всю дорогу скиглю : "Мамо, на ручки!" Мама лагідно відповідає:
- Ось дійдемо до того кущика - і візьму!" І так ми діставалися до шпиталю щодня.
     7 листопада 1950 ми з братом не пішли на парад  святкування жовтневих роковин, а нас послали провідати батька у лікарні. Така зміна подій уже наштовхувала на думку, що татові справи погані. Відкривши двері боксу в лікарні, ми з братом завмерли на порозі. Тато за кілька днів госпіталізаціі неймовірно схуднув. Повсюдно були розкидані використані кисневі подушки. Стало зрозуміло, що нас послали попрощатися.
     Але ні у нас з братом, ні у татуся прощатися не вийшло. Мабуть, тата пригнічувала повна безпомічність? І він просто відіслав нас додому.  А дома нас тимчасово послали до маминого молодшого брата Василя. Мама невідлучно знаходилася біля тата. , А ми з братом мочали, в тупившись в одну точку.
    8 листопада приїхала до нас мама і з порога повідомила іти, тато помер!"
    
     Напевно, багато людей ще пам'ятають чорні тарілки післявоєнних репродукторів? Вони ніколи не вимикалися від Гімну Радянського союзу о шостій ранку, до Гімну на ніч, о 24 годині? І ось, коли мама сповістила скорботну новину, по радіо звучала пісня "Ти світи, моя зоря". Так вість про татову смерть і ця пісня назавжди спаялися у моїй пам'яті.
     Потім тіло тата тиждень чекало на поховання, поки приїдуть родичі з Харкова. Рідний брат Костянтин приїхав, не дивлячись на поламану ногу. Приїхала і рідна племінниця Людмила. Вона за сільським звичаєм дуже голосила при похованні .Приїхали і всі мамині родичі зі Львова та Хмельницького.
     Похорони були дуже багатолюдними. Тата на його бажання ховали на міському цвинтарі у Хмельницькому. А ми жили тоді у приміських Гречанах. Так ось - 15 полуторок набралося бажаючих провести тата в останню путь. Тато не був якоюсь відомою, публічною особою при житті, але встиг залишити по собі добру пам'ять і у співробітників, і у друзів, і  у сусідів, і у всіх дітлахів в окрузі!. Для дітлахів він побудував перший у Гречанах дитячий майданчик.

 Моя глибоко віруюча бабуся настояла, аби тата відспівували. І його відспівували
вночі, оскільки був у лавах КПРС. Я була, звісно, незадоволена. Ще сусідки намовляли маму зняти з тата годинник - тоді це була велика цінність. Але мама не погодилася.
     Йшли роки. Ніяких треб за тата в церкві я не замовляла десятиліттями. І ось якось гостювала у колишньої однокласниці Валі Рябиці. Завжди, як приїздила, ми традиційно скуповувалися на панахиди і йшли на службу у місцевій церкві. Я, слава Богу, була вже охрещена та уцерковлена.
     Зайшли в церкву. Дивлюся Валя у списку на помин душі першим записує свого батька? А батьки в нас померли в один рік. Тільки хх влітку, а мій восени. Ну, думаю, подам на поминання тата - нічого не пізно, поки живі. І подала за тата вперше.
     Додому повернулася ввечері. Відкрила хату. І чомусь, навіть не роздягаючись,
пішла на кухню ввімкнути "трьохпрограмний" програвач. Натиснула кнопку "Радіо культура" і почула голос диктора: "А зараз прозвучить запис 1959 року з золотого фонду українського радіо "Ти світи, моя зоря". Я її десятиріччями не чула! Сівши на стілець, заплакала. Тато негайно прислав звістку з потойбіччя, що вісточку отримав, що дуже зраділа його душа!
     Згадалося, як щодня чекала його на пагорбку під деревами з роботи, аби пройтися, взявшись за руку. Згадала, як тато катав мене на "кукурузнику" - був такий атракціон три кола над містом. Я дуже боялася, але витримала іспит і подякувала тату.
     Згадала мамині оповідки. Як романтично тато залицявся! Мама замотуваоа кисть правої руки - під час війни вона попала під маневровий потяг . Було зірвано шкіру з голови розкушено язика навпіл, а на правій руці лише два пальці лишилося та обрубок. Але цією рукою вона робила все - білила хату, плела на спицях, крючком, шила вручну мені чудові платтячка і навіть прекрасно друкувала на машинці.
     Так от тато завіз маму службовою машиною в ліс, розмотав власноруч руку, поцілував її і сказав, що любить матусю і таку, із скаліченою рукою.
     Мама була великою модницею. А полиці післявоєнних магазинів були порожніми.
Ось поїхали на "товкучку" купувати мамі чобітки. Обдивилися усе. Але сподобалися лише одні, на які грошей у мами не вистачало. Засмучена та розсерджена вона повернулася додому. А тут тато розкриває свою фуфайку, а під нею бажані чобітки! Чи треба казати, як зраділа мама?
     Про інше чудо розповіла моя двоюрідна сестра.  Прислав мій тато її матері розкішну натуральну шубу!  А де їй цю шубу носити на глухому хуторі? Вирішили продати. Поїхали із старшим сином у Мерефу на базар. І причепилася шпана, щоб ту шубу відібрати. Але на щастя нагодився військовий у високому чині.. Він розігнав нападників і купив шубу за дорого. Загальна радість також запам'яталася назавжди.
     Був випадок, коли тато поїхав купувати мамі босоніжки до Львова, а привіз звідтам вівчарку мого дитинства Азу із залізничного розплідника, де кінологом працював мамин брат Федір. Мама тата не лаяла, всі Азу одразу полюбили.
     Не можна не згадати , що тато Велику Вітчизняну війну провоював від дзвінка до дзвінка. 7 серпня 1041 року він уже був призваний у армію. Пропонували чи на фронт, чи в танкове училище у Нижній Тагіл. Тато вибрав училище. Думав, що війна закінчиться, плки навчатиметься. Але через три місяці - уже на фронт. З 10 жовтня вже приймав участь у танкових боях на Західному фронті. Після першого поранення з 1 квітня 2944 року і до кінця війни воював у лава  1 Українського фронту.
+Вдруге був тяжко поранений 4 червня 1ё944 року. Був переведений у мотоциклісти-розвідник 11448 Самохідного артилерийського Червонознаменного полку під командуванням Гуменчука.За проявлену хоробрість при виконанні завдання був нагороджений двома орденами Слави П та Ш ступеню. Звільняв місто, де я народилася. - 25 березня 1944 року. В Проскурові тато лишився служити в танковому училищі інструктором по танках. В 1948 році був комісований з армії через хворобу.
     Спочивай з Богом, любий татко!