Елiоту

Ми лиш опу;дала пусті, соломою набиті,
незграбно вигнуті, мов баба через пліт.
Так несусвітні ми, як вітер в сухоцвіті,
і, наче кріт сліпий, ми зневажаєм світ.
Ми чу;чела самих себе в порожньому музеї,
і ро;хкаєм, немов голодні пацюки,
коли знаходимо поми;ї від ідеї,
чи від бурди; ідеї маєм навпаки.
Ми тільки вигадка, 3D-повторення, ми форма,
в яку не хоче затікати мідний спиж.
Ми гасим яв, коли навколо ne;ssun do;rma,
і так завзято віримо лише у криндж,
і ми співаємо вночі, як кігтями по ске;льцю,
чи той пацюк, чи та годиночка шкребе.
В своїх гріхах ми винуватим інше серце,
а у негоді — небо біло-голубе.
Того, хто ницих нас виводить із поте;рни,
віншуємо аж двічі за одну ціну —
ми розпинаємо спочатку за химерне,
а потім украшаємо хрестом труну.
Ми зустрічаємо життя несамовитим криком,
і наостанок сил не маємо на схлип,
і ми тварину гордо кличем чоловіком
на згадку про чоло з вінком тернових віт.


Рецензии