Елiоту

Ми лиш опудала пусті, соломою набиті,
незграбно вигнуті, мов баба через пліт.
Так несусвітні ми, як вітер в сухоцвіті,
і, наче кріт сліпий, ми зневажаєм світ.
Ми чучела самих себе в порожньому музеї,
і рохкаєм, немов голодні пацюки,
коли знаходимо помиї від ідеї,
чи від бурди ідеї маєм навпаки.
Ми тільки вигадка, 3D повторення, ми форма
в яку не хоче затікати мідний спиж.
Ми гасим яв, коли навколо nessun dorma,
і так завзято віримо лише у криндж,
і ми співаємо вночі, як кігтями по скельцю
чи той пацюк, чи та годиночка шкребе.
В своїх гріхах ми винуватим інше серце,
а у негоді - небо біло-голубе.
Того, хто ницих нас виводить із потерни
віншуємо аж двічі за одну ціну -
ми розпинаємо спочатку за химерне,
а потім украшаємо хрестом труну.
Ми зустрічаємо життя несамовитим криком,
і на останок сил не маємо на схлип,
і ми тварину гордо кличем чоловіком
на згадку про чоло з вінком тернових віт.