скульптор

У темний час скульптор побачив у зруйнованих ритмах колись мирного життя відблиски тендітної, майже незримої надії.
Затамувавши подих, він висікав із множинних граней хаосу щось абсолютно протилежне останньому.
Диявольські холодні, безокі, напівзруйновані будинки байдуже спостерігали за тим, що відбувається.
Ось нарешті з-під вмілого стека майстра проявився яскравий лик Буди, який раптом осяяв усе навколо блискучим спалахом небесної блакиті, перетворюючи безглуздість війни та її приречену безнадію на виняткове світло любові й абсолютного спокою.
Джерело початку всього поглинало хронологію історичних подій у зворотньому напрямку, зводячи нанівець сам сенс людського буття, розчиняючи час у вічному полум’ї нескінченності.
Навколишнє звичне положення речей набувало нового сенсу.
Так, Істина, що ховалась поруч віками, скидала з себе вуаль повсякденності і наче ненароком, проявляла себе у первозданному вигляді, залишаючи надію безнадійним.

Скульптор, немов пробуджений від сну тисячоліть, зрозумів — він не творить камінь, він визволяє душу з нього.
Кожен удар його стека був не просто рухом руки, а відлунням серця, що шукає рівноваги між темрявою і світлом.
Бо хіба може існувати спокій без бурі, любов без болю, віра без падіння?
Невидимий вітер часу торкався уламків, і ті співали беззвучну пісню про те, що навіть із попелу народжується краса.
Скульптор бачив, як обличчя Буди не просто світиться — воно дивиться крізь нього, крізь світ, крізь саму суть існування.
І в тому погляді не було засудження — лише тиха присутність, що знала все, але мовчала.
Світ навколо тремтів, розчиняючись у власних відбитках.
Минуле, майбутнє, теперішнє — усе спліталося в один пульс, у безмежне «тут і зараз».
І скульптор, що ще мить тому був заичайною людиною, відчув себе частиною тієї гармонії, світлом безмежної любові , все проникаючою енергією  яку не можна висікти — її можна лише відчути, як подих у вічності.
Тиша після прозріння прийшла не як забуття, а як м’яке світло, що спускається на попіл.
На міть світ перестав дихати, завмерло все навкруги, проявились всі можливі шляхи, всі можливі образи , все що могло бути, все що вже було і все що є тут і зараз - це все проявилось єдиною завершеною картиною буття де час втрачав сенс а тільки вибір мав значення ....
Скульптор стояв, не рухаючись, і відчував, як матерія його тіла поволі розчиняється в повітрі, стаючи частиною того, що колись здавалося зовнішнім.
І тоді він побачив істину:
Світ не даний йому — він створений ним.
Кожен біль, кожен сумнів, кожна рана — лише різець у його руці.
“Я творю, бо існую… і існую, бо творю”, — прошепотіла вічність його голосом.
І він зрозумів: Бог — не десь поза ним.
Бог — це подих у його грудях, вібрація в серці, творець, який творить себе через власне творіння.
Він більше не розділяв світ на живе й неживе, початок і кінець.
Усе стало одним — нескінченним жестом любові, що сам себе пізнає.
І коли він прийняв це знання, світ навколо змінився.
Повітря стало м’яким, камінь — теплим, простір — живим.
Думка ставала формою, почуття — світлом.
Він більше не творив для себе — він творив через себе.
І тоді з кожним новим дотиком, з кожним рухом його руки народжувалися нові світи — ніжні, як дихання любові, безмежні, як задум буття.
З кожним актом творіння він ставав прозорішим, яснішим, доки не розчинився у сяйві, що пульсувало як серце вічності.
Більше не було «він» і «світ» — було лише «Я Є».
Без імені, без форми, без часу.
Чиста присутність, що дивиться на себе, любить себе і відтворює себе знову.
А десь далеко, у світі, де ще є війни , страждання і людська  метушня
інший скульптор — можливо  ти — вже бере в руки стек
і перший удар різця лунає,
як початок народження  нової зірки у безмежному вселенському  просторі .