Домовичок Фаня. Ностальгiя

  Є такий неписаний закон – домовик сам вибирає будинок в якому бажає жити або сім'ю. Ось і домовичок Фаня колись обрав собі за хазяїв Петрових батьків, а коли в них народився син, то і подорожував з ним, був завжди поруч непомітним, та то вже інша історія. Так ось, на очах у Фані Петро і виріс.
   ... Капав дощ, і настрій у Фані був відповідний – засумував, рідні міста згадалися, як-то кажуть: мала батьківщина .
 "Так, старію... Ось з'їздили з Петром у село, розтривожилася душа. Спогади спати не дають. Давно це було, ох, як давно!"- думав Фаня, лежачи за прасувальною дошкою. Фаня не знав, коли він з'явився на світ, але пам’ятав і маленьке селище і російсько-турецьку війну.
  Спорожніли тоді села вздовж Дністра. Пішли, почитай усі, від малого до великого з насиджених місць шукати кращої долі. І залишилося в тих краях жителів, трохи більше півсотні. Повернулися господарі-шляхтичі, жахнулися запустінню. Задумали заселяти Придністров'я заново. Непросто, важко це було для тодішнього господаря земель пана Кінецьпольського, тому і продав він їх Юрію Любомирському. А той вже розвернувся хвацько! Пам'ятав Фаня молодих і міцних мужиків, що будівлями займалися, від того і пішла назва села – Строєнці. Це зараз їх називають будівельники, а в ті часи – строєнці. Ех, згадується як солодко! Мужики з бабами з усієї округи збиралися, голими ногами глину з соломою для саману місили, дівчата про кохання пісні співали, дітвора на свистунцях насвистувала – весело! Фаня тоді теж не лінувався – то солому посуне, то колоду перекотить - все допомога! Так всі разом і будували Строєнці. Хоча, і Любомирський недовго господарював – продав село Петру Вітгенштейну. Знатний був князь, фельдмаршал. Правда купча була на ім'я дружини статс-дами Антуанетти Снарської. А це вам, не жарти – була господиня при імператорському дворі в якомусь, не пам'ятаю, чині. Жінка була знатна, на французькій мові краще, ніж на російській розмовляла, а молдавської з малоросійською так і зовсім не знала. Була в них дочка Емілія.  Згадав Фаня маленьку княгиню і розчулився, сплакнув навіть – красуня, розумниця! З нею граф Трубицький потім одружився – губернатор, як-не-як, Смоленської губернії, та ще й родич самого Льва Толстого!
   Домовий залишався в хазяйському будинку, хоча господарі і змінювалися.
  Маленьку Емілію Фаня любив навіть, мабуть, більше, ніж зараз Петрових дітей. Так, так! Близнюків! Час же як річка повноводна! Фаня і на весіллі у Петра з Лідочкою натанцювався, ось зараз їх дітей доглядає, Ваньку і Стьопку – близнюків! Ті ще непосидьки! Та й Емілія, пам'ятається, була спритна. Сміливіше хлопчаків по скелям стрибала. Домовичок згадав маленьку дівчинку з рожевими щічками. Як дув на неї прохолодним вітерцем у спекотні літні дні, а малятко щасливо сміялося. Як нахиляв гілки з рум'яними яблуками, підсовував найстигліші ягоди на виноградній лозі. А коли Емілія хворіла, сидів непомітний невідлучно в головах і відганяв хвороби, усіма лише йому відомими способами. Коли дівчинка видужувала, ото радощів було! А як вони разом лазили по строєнецьким скелям! Це Емілія думала, що втекла від няньки і одна гуляє кам’янистими стежками – Фаня завжди був поруч, завжди оберігав свою улюбленицю від біди і несподіванок на таких прогулянках. А де вони тільки не ходили разом! У Фані була підозра, що дівчинка його бачить. Хоча і не повинна, начебто, а ось виникало у нього таке відчуття. Як було прийнято у ті часи, Емілія залишала на столі для домовичка частування у вигляді солодощів і наливала у чашку молоко. Няня казала дівчинці, що молоко потрібно наливати у блюдце, а дівчинка перечила – домовик же не кошеня! Розчулившись, Фаня шмигнув носом, та так голосно, що Ванька відірвався від екрану комп'ютера і уважно прислухався.
   Фаня причаївся, а спогади так і пливли перед очима, як кіно на "Ютубі". Так, подумав Фаня, дивуючись своєму порівнянню, і як тоді люди жили без телевізору, без Інтернету, без смартфону?! Ох, вже цей смартфон! Вчора Фаня мало не попався, як то кажуть, на гарячому! Поцупив у Стьопки телефон і став дивитися ролики про своє улюблене село, а хлопчисько з ніг збився - телефон шукав! Зайшов в спальню, а на столику мобільник з яскравим екраном лежить. Фаню ж не видно, а телефон працює. Хто брав? Всі здивовано плечима знизують.
  А взагалі, смартфон – це здорово! Фаня освоїв інтернет вже давно і дуже цьому радів, тільки нечасто вдавалося по сайтах полазити. А за часів Емілії, сиділа дівчинка при свічках і вишивала або книжку читала. І все! Поки до балів не доросла. Ніякого тобі телевізору! Потім, коли у Емілії дочка підросла, так і всіх розваг у Машеньки було що піднятися в альтанку і дивитися звідти на пейзажі місцеві. Що не кажи – гарно, величаво. Річка повноводна, виноградники на скелях – вражає. Цю альтанку досі "альтанкою графині " називають. Але більше Фаня ностальгував за"вежею вітрів". Емілія дуже любила свого героїчного батька і в пам'ять про нього побудувала вежу. Коли домовик дивився на вежу знизу, вона здавалася ляльковим будиночком. А поблизу це була грандіозна споруда висотою п'ять метрів. Фаня любив слухати, як співають вітри, дивитися, як пропливають хмари. Та що говорити – "Вежа вітрів" стала йому будинком в ті часи, коли від сім'ї Вітгенштейнів нікого в селі не залишилося. Ніхто зі спадкоємців графа не покликав його з собою на нове місце проживання. Ображений домовик більше не хотів йти в село. Так би й жив Фаня у" Вежі вітрів", якби одного разу на скелю не піднялися хлопець з дівчиною. Вони весело перемовлялися. З розмови Фаня зрозумів, що бачить молодят. Чомусь парочка йому дуже сподобалася, і Фаня полетів слідом, вирішивши оселитися у них в будинку, адже домовику не потрібен дозвіл. Ось так і оселився Фаня в будинку Петрових батьків. Приїжджаючи, хоч і рідко, з Петром у Строєнці, Фаня завжди вибирав мить, щоб злітати на "вежу вітрів". Якось, у Інтернеті, йому попалися вірші про «Вежу вітрів», Фаня їх навіть
напам’ять вивчив.

По схилу непросто дійти до вершини –
Петляє стежинка до хмар угорі.
Вздовж неї посохли чабрець і шипшини,
Зостались уступи лише кам’яні

А вже на горі, на найвищому місці,
Де пташка виспівує пісню свою,
Де замість землі – п’ятачки кам’янисті,
Над прірвою вежа стоїть на краю.

Поглянеш додолу – краса неймовірна!
Несе свої води поволі ріка,
І видно з вершини, як котяться хвилі,
І Дністер гойдає в човні рибака.

Захоплює дух від пейзажів навколо,
Що осінь торкнулася пензлем своїм,
І навіть дерева старі біля школи
Пишаються листям своїм золотим.

А з башти – стежинка до самого млину,
Де пісню співає свою водограй,
І осінь фарбує в червоне калину
Та килим із золота стелить у гай.

 Цього разу його чекав неприємний сюрприз – в опору вежі кілька років тому вдарила блискавка! Фаня засумував.
заспокоювало, що вежа вистояла. При першій же можливості, Домовичок "Перерив" Інтернет, але все-таки знайшов хороші новини – «Вежу вітрів» вже ремонтують!
  І ось тепер, лежачи за прасувальної дошкою, Фаня розчулився, він знову шмигнув носом. Здалося домовичку, що Ванька подивився прямо йому у очі...