Пригоди

     Читала нам матуся в дитинстві про Чука і Гека, звичайно. Сідала я на підвіконня у мріях: "Везе ж людям? Тайга! Сніги! Вовки! Дальні країни! А тут, які можуть бути цікаві пригоди? Ніяких...
     Але пригоди якось знаходили мене самі. На моєму піклуванні завжди знаходився брат Дмитро (на два роки молодший), а іноді і сусідський Валєрка Мякотников ( на три роки молодший за мене).
     Лишила якось моя мама мене з обома, пішовши на базар. Обіцяла смакоту, якщо не будемо балуватися. Нудно... Що ж придумати цікавого? Розпалювали тоді печі, само собою. Перед дверцятами печі металевий лист прибивався на випадок, якщо вугілля випаде та й для вигрібання гарячої золи. На цьому саме листі розташувала я вогнище. Угніздилася з хлопцями на піч, думаючи, що якщо вогнище і дуже розгориться, то ми високо, вогонь не дістане!
     І почали розважатися Всім вручила по коробці сірників, щоб кидати по черзі сірники у вогнище. За цією розвагою і застала нас мама. Добре, що була відсутня недовго! Хлопцям вручила по великому грону винограду. А мені, витівниці, нічого не дісталося.
     Тато радив мені дружити із хлопцями. "Баби, Ріта, заздрісні і зрадять! Так що я не тільки водилася в дитинстві з пацанами, а і була у них за отамана. У що, в основному, гралися в дитинстві? У війну, звичайно.  Розбиваючись на дві команди, брати я зачисляла в "противники", виключаючи сімейственість.
     Поле дій, звісно, також сама обирала. Кращим для своєї команди, відомо. Одного разу моя команда була розміщена на горищі гаражнім. А "противник" знизу, під гаражем прекрасно "обстрілювався" нами з висотки. Натуральним камінням. Ось брату своєму в голову камінням і влучила. Добре, що він терплячий та слухняний по цю пору! Доправила його на всіх парах до лікарні. Зашивали, скобки накладали, шрам лишився на все життя.
      Особливою гордістю в дитинстві була моя вівчарка Аза. Спочатку мені дозволялося гуляти з нею, але на поводку. Виводжу свою гордість - вся команда дворова обступає мене заздрісно ! "А що вона може?" - цікавляться... "Все!" - відповідаю. ЦІ, показуючи на самого безневинного Василя, даю собаці команду "Фас!"  Василь бідолашний зостався без шароварів. Мама - відшкодовувала збитки. Гуляти з собакою заборонили.
     Аза в дитинстві мене двічі спасала. Тато тоді чергував з нею на будівництві багатоповерхового будинку. Сталося це восени. Величезний котлован під багатоповерхівку було заповнено дощами. Стіни тільки-тільки почали              зводити. І між ними - проложені широкі дошки, по яких будівничі тачками та ношами носили будматеріали.
     Пройшлася по дошці і я. Качається, об водичку в котловані хлюпає. Прекрасно виходить! Особливо, коли по центру дошки стати. Увійшла я в раж! Дошка благополучно з'їхала до котловану.  І я в усій амуніції осінній - спиною у воду! А плавати - не вмію? Тоді Азка мене дотягла до спасаючого краю, бо від страху я навіть на поміч звати не могла! Тато, дивлячись на ту пригоду зверху, сказав своє звичайне: "Ріта! А маттері ж твій чорт! Голова є в тебе на плечах? Ось доберуся я до тебе, зачекай!"
     А іншим разом - уже влітку.  Відпочивала я з батьками на Південному Бузі. Тато з друзями азартно ріжуться в карти на березі, а мене спустили на воду на величезній надувній автомобільній камері. Дитячих кругів по тих часах ще не продавали. Руки до води в мене практично не дістають, щоб управляти рухом. І мене течією зносить до протилежного берега. А там - величезна жаба спокійнісінько роздуває боки! Що тут робити? Чи до жаби, чи сповзти з камери.
     Я вибираю друге. І само собою тут же починаю тонути! Тато  - весь у грі. І лише Аза - напоготові! Витягла за труси і цього разу! Але я так настрашилася, що погано плаваю і досі - боюся води.
     А скільки пригод лишилося поза увагою моїх батьків!  Був ще один випадок "розкачки".  Від місцевої електростанції відпрацьована гаряча вода відводилась по вевеличкому каналу. Канал цей підтікав під паркан високий. А біля самого паркану лишався малесенький земляний перешийок.  Він настільки водою просочився , що буквально хлюпав під ногами. Ось на цьому перешийку, тримаючись за паркан, я і хлюпалася. Нарешті, перешийок обвалився, і я впала у гарячу воду в осінній екіпіровці.  Канал неглибокий, то вибралася самотужки. І давай швидше до сусідів обсушитися, поки батьки на роботі!
    Або такий випадок. Для чогось біля залізничної колії було звалено мішки з товстого крафтового паперу зі смолою. Мішки - порвалися. Смола - висипалася. І влітку - розплавилася, розлившись у невеличке озеро. В дитинстві влітку ми ходили босоніж. От я, стоячи біля смоляного озера, роздумувала, чи зможу його перебігти? Спробувала з краєчку, начебто не загрузаю? І, розігнавшись, побігла. І, звичайно, загрузла у смолі! Діти побігли по дорослих. Мене визволили та відмили. То до повернення батьків все було, як годиться!
     Стосовно взуття треба згадати і такий факт. В класі, певно, сьомому запропонували мені взяти участь у спортивних лижних змаганнях. Ну, лижниця з мене, відповідно ніяка. Але пояснили, що головне, це брати участь і не зійти з лижні від старту та до фінішу. Тоді бали зарахують.
     Змагання - в черевиках, а мама дозволила лише у валянках. Прийшла у валянках. М'які валянки засунули у жорсткі кріплення. Чи треба казати, що кріпленнями валянки одразу порвалися і вони почали врізатися мені в ногу. Так що далі було криваве випробування моїм ногам. Позаду раз по раз звучала команда : "Лижню!" Але лижні я нікому не давала, злившись і на валянки, і на увесь білий світ! Так і долізла до фінішу. Участь зарахували. Але додому я також практично доповзла!
     Овочесховище по сусідству було.  Двері величезні, а віконця маленькі. Підмовила я дворову команду через розбите вікно спуститися в овочесховище - накрасти капусти. Всі погодилися. Спустили мене на руках всередину. І як один - втекли, хтось із дорослих налякав. Почала я вибиратися назовні. Що наскладаю качанів , а вони під ногами розбігаються. Та духом не падала. Якось-таки вибралася!
     А ще були походи на "брухту". Брухт у перекладі на російську - металевий лом. Але тоді мені ніхто цього пояснити не міг. І я вирішила, що просто місце це так називається - "брухта". Були це цілі гори металу, звезені до колій, аби грузити у вагони і відправляти на переплавку.  По них то я і вилазила на вершину, як альпініст. І це - регулярно! Не доведи, Боже, обвал під ногою - тоді або каліцтво, або взагалі - смерть! Рідко хто погоджувався за компанію. Так що я одна напрягала свого Ангела-Охоронця!
     Рідко хто ходив зі мною і до лісу.  Себто напочатку хотіли всі, але то батьки не пускали, то інші причини знаходилися. І я йшла сама. Спочатку бувало страшнувато - весь час хтось за спиною ввижався? Але потім я захоплювалася збором конвалій чи фіалок - і страх відступав. Зате як радував букет першоцвітів у хаті!
Моя мама, що виросла у вологодській тайзі, наші ліси і за ліси не вважала. Тому ніколи мене не лаяла.
     Уже багато років після закінчення школи однією однокласницею була подарована мені шкільна записка.  Зміст був таким: "Орєшк! Підемо завтра по проліски?" "Звичайно, Підемо! Час і місце збору?" "В який ліс думаєте йти?" "У ВолошинографськиЙ" - відмовляюся. Там така грязюка - мисливські чоботи надЯгати потрібно!" "Тоді в шкільний або в російський" Тоді в який же?" "Спитай у Рітки?" "Уже питала - вона не знає!" "Ну, якщо Рітка не знає, то хто ж тоді може знати?!"
     Пригод в прозовому етюді не перерахуєш! В глибоченний яр спускалася з двоюрідним братом на одних лижах, обхопивши його руками ззаду. Не доведи Боде, з лижі сповзти чи руки розчепити! Туди ж і а на старих акумуляторах спускалася! Ох! Незабутнє дитинство!