Цвiтуть волошки в чистiм полi!

Цвітуть волошки в «чистім» полі,
Під горою калина!
Плаче, плаче там дівчина,
Виглядає козака…

Десь за обрієм…, далеко,
Чия-то пісенька лунає!
То козаченько під вербою
Коня з криниці напуває:

«Ой, за лісами, за долами
Мене дівчинонька чекає!
Чи побачу рідну землю?
То лише Боженко це знає…».

Моя жадана, ніжна, мила
Любов в своєму серці маю!
Пригорну ж тебе, краса, до себе,
Коли повернусь я до краю…

Твої очі ясні, сині…,
Як небо літнє…, в нім блакить!
Й коса у стрічках кольорових,
Так б’ється серденько…, болить!

«Сокіл мій, моя надія!», -
Стоїть дівчина край села:
«Чи то зустрінемось ми знову?»,
По щоці тече сльоза…

Дівчина гарна і вродлива,
Поряд з нею калина:
«Ти не журись, моя калино,
Бо прийде знов до нас весна…».

«Немає щастя на чужині!
Та й долі тут мені нема...»,-
Вскочив козак на свого коня…,
Його дівчинонька одна… 

Він скаче довгими шляхами,
Ночей козак недосипає…,
Щоб уклонитись Батьківщині,
Кохана там його гукає…

Та вітер раптом розгулявся,
Піднялась чорна курява!
Назустріч вийшла вовча зграя,
Гнеться додолу верба…

Спас Всещедрий…, вся родина,
Рід мій…, пращури мої,
Щоб подолати перешкоди –
Дайте силоньки мені…

З розмаху…, шаблею своєю,
Козак рубає ворогів!
Вірний кінь…, своїм копитом,
Трощить лоби тих вовків…

Поріділа вовча зграя,
Кінь піднявся на диби!
І ярами і балками
Розбігалися вовки…

Ось степ безкраю…, попереду,
Курличуть в небі журавлі!
Зліз з коня козак моло’дий -
Та вклонився до землі…

Цвітуть волошки в «чистім» полі,
Під горою калина!
Дівчина стала коло хати…,
Зустрічає козака…

Її очі ясні, сині…,
Як небо вічне…, в нім блакить!
Коса у стрічках кольорових,
На щоці сльоза тремтить…

11 жовтня, 2025 рік